Глава 11.1

ГЛАВА 11

Айлін прийшла до тями в яскраво освітленій скелястій ущелині, прикрашеній дивовижними візерунками з самоцвітних каменів — переливалися шовковими стрічками сердолік і аметист, а сонячний бурштин здавався золотими ягідками.

Над морською дівою схилилася Солен — перелякана, схвильована, вона гладила подругу по волоссю й щось тихо шепотіла. На кам’яному дні виблискували розсипом дрібні алмази — немов сльози наяди.

А неподалік сиділа на скельному виступі стара морська відьма. І була вона страшна, як привид з Безодні.

Айлін сіпнулася, схопивши Солен за руку, але та заспокійливо шикнула.

— Не бійся, — сказала відьма тихо, і в її голосі більше не було бур і штормів. Втомлено і ніжно дивилася вона на наяду. — Не бійся нічого. Все скінчено.

— Це було випробування? — здогадалася Айлін, підводячись на ліктях. Кинула швидкий погляд на руки й зрозуміла, що шкіра ще сильніше вкрилася лускою — візерунок доповз уже майже до плечей, витончений і ніжний. Немов тонкі срібні пластини прикрашали її, відбиваючись у хибному світлі ліхтариків, що плавали під стелею.

— І ти пройшла його гідно, — кивнула відьма з усією важливістю, на яку була здатна.

— Але чому ти допомагаєш нам? — нахмурилася Солен, яка ще не оговталася від жаху, пережитого в щупальцях жахливої мешканки глибин. — Ти ж… ти сама…

— Винна в Проклятті? — холодно закінчила відьма й криво посміхнулася, від чого на лобі її залягли глибокі зморшки. — Винна. Але не тільки я причина того, що відбувається. І скоро ви переконаєтеся в цьому. Я кохала, і моє кохання відкинули. І я не змогла впоратися зі своїм горем... і море, і всі, хто в ньому жив, і всі, хто був поруч зі мною в ті темні часи... всі постраждали від мого гніву. Я покликала ті сили, з якими не змогла впоратися. Частина морських мешканців перетворилася на потворних істот — чортів, жаб і риб, частина — стала примарними тінями, які ти, Айлін, бачила з дитинства... А частина... частина загинула в тій давній проклятій бурі. І я буду покарана. Але той, через кого морська цариця зрадила свій народ і розколола душу на сотні осколків... він не винен. І коли все це закінчиться, коли ви впораєтеся з Прокляттям — а я вірю, що впораєтеся! — то я попрошу про одне... пробачте його. Він не винен.

— Ти говориш про Делмара... — звідки й взялися сили, Айлін різко підхопилася, підпливши до відьми. Застигла у воді навпроти неї, пильно дивлячись в очі. — Скажи, що сталося з морськими духами? Ти знаєш, де вони?..

— Ні, мені це невідомо, — похитала головою відьма. — Але я думаю, що скоро ти знайдеш своїх друзів, бо якби вони загинули, я б це відчула. Моє прокляття в тому, що я відчуваю кожного зі своїх колишніх підданих — відчуваю їхній біль і радість, їхні страждання, їхні тугу й смуток. Зараз я знаю одне — вони в біді. Але вони живі.

— Чому Делмар не вбив тебе? — Солен грізно дивилася на відьму. Здавалося, вона зараз витягне з одягу гостру шпильку й кинеться на прокляту нечисть, така злість була в її погляді.

— Тому що він вміє прощати… — сумно посміхнулася відьма, задумливо підперши підборіддя одним зі своїх моторошних щупальців. — Інакше він не міг би стати володарем морських глибин. Коли старий світ зруйнувався, новому був потрібен сильний і сміливий володар. І Делмар довів усім, що саме він гідний трону. І сила його була не тільки в тризубі та вмінні керувати штормами та бурями... він довів, що може бути не тільки грозою та руйнівним ураганом, але й дарувальником благ.

— Солен, не чіпай її, життя йтак її покарало, — попросила Айлін, беручи Солен за лікоть. — Пливемо звідси швидше, нам ще потрібно дістатися до воріт... Згадай, заради чого ми тут!

— Ти гідна стати морською повелителькою, і зараз ти знову це довела. — Морська відьма дивилася на Айлін, але в її очах була не тільки надія, але і туга… вона явно шкодувала про той час, коли сама була юною й красивою, коли все було в її владі.

Все, крім Делмара та його кохання.

І відьма явно не хотіла, щоб Айлін пішла її шляхом, — шляхом ненависті та руйнування.

— Що ж то за силу ти викликала? — Солен намагалася докопатися до правди.

— Ту, що шукає зла всюди, ту, що живе в темряві Безодні від створення світу... ту, що може зруйнувати новий світ дощенту, відправивши в морок часів слідом за старим...

І відьма зникла, а Солен розчаровано видихнула. Вона явно ще про щось хотіла запитати  прокляту.

— Пливемо? — нерішуче запитала Айлін, кивнувши в бік вузького коридору, прорубаного в скелі кимось невідомим. Її бентежило, що Солен щойно була готова забути про мету їхнього візиту в Безодню заради того, щоб дізнатись щось у відьми. Адже до цього подруга прагнула всіх обігнати! Поки вони втрачають час, суперниці точно дістануться до скарбу першими!

Що ж відбувається? Чому настрій наяди змінюється, як море під вечір?..

— Добре, — кинула Солен, незадоволено дивлячись на те місце, де щойно сиділа відьма, і в її очах розпалювалося полум’я. І воно не подобалося Айлін.

Але у них два ключі. І тільки вдвох вони зможуть відкрити двері.

Шлях продовжився в мовчанні.

Вода тьмяно світилася блідо-зеленим, повз  наяд пропливали прозорі медузи, червоні зарості коралів колихала несильна течія — немов траву гнув вітер... строкаті рибки зграйками пурхали навколо, надовго завмираючи в гущавині яскравих гілочок, що чіплялися за скелясті стіни. Здавалося, Айлін і Солен знаходяться біля прекрасних садів царського палацу, так світло та яскраво стало навколо. Саме це і бентежило, адже плавали наяди в товщі скелі, куди не потрапляло сонячне світло. Це викликало тривогу — несвідому, незрозумілу.