Глава 10.2

У тиші підводного світу чітко було чутно, як стукають камені по ущелині, як вода перекочує їх, як б’ється вона з глухим звуком об граніт. Сонячне світло більше не потрапляло в морок ущелини між світами, і наяди опускалися все глибше. Згасали чарівні вогники, немов сил у Солен ставало все менше, і незабаром вона зі стогоном опустилася на кам’яний карниз, що виступав над безоднею.

— Не можна зупинятися… ти ж сама це казала! — зло шепотіла Айлін, боячись, що її хтось почує. У мороці, що огорнув наяд чорною шаллю, жили якісь чудовиська — було чутно, як вони ворушаться й стогнуть у своїх печерах.

— Без світла ми заблукаємо, — засмучено відповіла Солен. — Не можна плисти в темряві. Розумієш?.. Не можна…

— Але що робити?

— Або чекати, поки я відпочину, або самій запалити вогонь! — Холодна рука Солен схопила гостру гілочку корала, що росла неподалік, з тріском відламавши її. Наяда вклала корал  у долоню Айлін. — Спробуй на цьому… створити полум’я ти ще не зможеш, але змусити світитися якийсь предмет вийде.

— Але — як?..

— Слухай своє серце...

І Айлін закрила очі, хоча й так було темно. Айлін піднесла гілочку корала до губ, немов зігріваючи своїм подихом, торкнулася легким цілунком і подумки уявила вогонь. Він був схожий на метелика, з яскравими помаранчевими крильцями й сріблястими вусиками, він пурхав перед наядою, залишаючи червоний слід, що скручувався спіраллю.

— Вийшло! — почувся захоплений голос Солен. — У тебе вийшло!

Айлін відкрила очі й з радістю побачила вогняного метелика, що плавав у темній воді. Світла було замало, він майже не сяяв, цей метелик, і був занадто примарним, але його вистачало, щоб побачити виступи й рельєф скелі, а Солен з палаючими очима закружляла навколо подруги.

— Вийшло… — луною повторила Айлін і раптом побачила в скелі хід — вузька тріщина вела вниз, і там по стіні вився дивний візерунок — морські зірки світилися, ніби присипані чарівним порошком.

— Що це? — Солен теж помітила хід і малюнок. — Як дивно...

— Може, подивимося, куди він веде? — Айлін нерішуче хитнулася в бік нового проходу, але подруга схопила її за руку, не пускаючи. — Що не так? Ми спускаємося так довго, і я не вірю, що там, на дні Безодні, ми знайдемо потрібні нам двері… якщо й знайдемо — то навряд чи це буде вхід до казкового підземелля… не розчинити б браму для нечисті.

— Я боюся, — зізналася Солен.

— Але у нас немає іншого виходу… Ми повинні зрозуміти, що це за печера… — Айлін кинулася до малюнка, що світився в темряві, потягнувши подругу, і вогняний метелик ковзнув слідом, немов розумів, що наядам потрібна його допомога.

Пропливши зовсім небагато, Айлін і Солен зрозуміли, що стіни розширюються, стеля стає вищою, і через якийсь час їх погляду відкрилася зала, що виблискувала камінням. На стінах його дивними квітами розпускалися червоні й зелені кристали, і кінці їх блищали, заливаючи все навколо м’яким світлом. Посеред печери сиділа знайома наядам морська відьма, і її щупальця зміями звивалися навколо, прикрашені золотими ланцюжками й браслетами.

— З’явилися, — з полегшенням видихнула вона, — ви перші... Як же нудно сидіти тут, не сміючи відлучитися ні на мить!

— Ви будете нашим помічником? — посміхнулася Солен, випливаючи вперед — довірливо і покірно.

— Я буду вашим чудовиськом! — зареготала відьма, і її щупальце метнулося стрілою до наяди й обвило її тонкий стан.

Солен забила кулачками по зміїній шкірі — але марно, хватка відьми була міцною.

— Відпусти її! — закричала Айлін, сміливо кидаючись на відьму. Сил її вистачило лише на те, щоб створити ще кілька метеликів, і ті почали пурхати біля обличчя проклятої, щоб відвернути її увагу. А наяда вчепилася у відьмині коси, намагаючись змусити відпустити подругу.

— Пливи далі… — прошипіла відьма. — Все обман! Вона хотіла позбутися тебе!.. Пливи… Он, дивись, вихід до чарівних дверей!

І вона вказала в бік діри в стіні, що засяяла рівним зеленим світлом. Звідти йшов білий туман, і вода виблискувала блискітками.

— Не кидай мене… — прошепотіла Солен, втрачаючи сили.

Айлін раптом завмерла. Обман? Солен — обманювала?..

Але в очах подруги — таке благання, така туга...

Айлін завмерла, не знаючи, що робити, і серце її розкололося на дві частини, і в душі її боролися світло й темрява. Вірити?.. Не вірити?..

— Ні... — прошепотіла Айлін тихо, так тихо, що відьма спочатку не розчула. — Я... я не можу!..

А відьма кинулася до наяди, і щупальця її зміями обвилися навколо — але не торкалися, лише тремтіли чорними батогами у воді. І сиве скуйовджене волосся, в якому застрягли мушлі та риб’ячі кісточки, обплутали Солен сірою сіткою, сповили її так, що вона не могла поворухнутися.

— Я не чу-чу-чую… — прошипіла відьма, стискаючи Солен сильніше. Та скрикнула, на очах її навіть виступили сльози. Схожі на діаманти, вони ковзали по щоках, залишаючи блискучі доріжки. Але вона не просила Айлін залишитися. Вона просто дивилася на неї, і в цьому погляді вирувало штормове море, немов воно обіцяло бурю, якщо Айлін не зможе зробити правильний вибір. Але прохання або приниження в цьому погляді не було.