Глава 10.1

ГЛАВА 10

— Чому Астра злиться? — Айлін все ж наважилася спитати. — Вона ніколи не була милою, але сьогодні ніби з ланцюга зірвалася...

Наяди пливли у світлі чарівних зеленуватих вогників, і їхні обличчя здавалися примарними, неживими.

— Вона залишається одна, — сумно відповіла Солен, — співачка зі своєю подругою підуть разом шукати двері у безодню, а я відразу сказала всім, що ти — моя напарниця… Арея і Ламар, хоч і ненавидять всіх, але тут вирішили діяти разом… Астрі ні з ким проходити випробування…

— Але казали, що двоє не дійдуть!..

— Правильно… двоє не зможуть потрапити у світ тіней і битися з чудовиськом, — підтвердила Солен. — Але хтось один взагалі не пройде далі ущелини…

— Але чому? — здивувалася Айлін.

— У нас два ключі, в дверях два замки... відкрити їх потрібно одночасно.

— Мені шкода її, — пробурмотіла наяда, згадавши, як красиво танцювала Астра на балу.

— Чому? — щиро здивувалася Солен. — Вона ніколи не хотіла бути дружиною Делмара, і тепер у неї буде шанс знайти свою долю, позбувшись кайданів морського царя.

— Тоді чому ти так вперто йдеш до кінця? — Айлін зупинилася, ледь не влетівши в гострий карниз, що стирчав зі скелястої стіни. На каменях розпластався восьминіг.

— Обережно, його щупальця можуть бути небезпечними, — Солен поспішно відтягнула подругу вбік. — А що стосується твоїх підозр… я вже казала. До останнього етапу повинні дійти найкращі, і я… я не хотіла говорити…

— Що — ти? — різко обернулася до неї Айлін.

— Делмар просив доглянути за тобою! Зрозуміло? Того ж дня, як ти з’явилася в його палаці. Він знав, що почнуться злі витівки, знав, що Ламар буде лютувати й ревнувати, що інші спробують позбутися тебе...

— Він так довіряє тобі? З чого б це?

— Якби ще ти мені довіряла… хоч трохи.

— Я довіряю, — поспішила запевнити її Айлін. — Просто все так… дивно. Так заплутано. Постав себе на моє місце! Ви живете тут не перший рік, знаєте все одне про одного. А для мене все нове… ще й це криваве серце під дверима! Ти знаєш, хто його підкинув?

— Я думаю, це була Ламар, — переконано сказала Солен. — Її витівки. Вона плавала до морської відьми, але навряд чи змогла виконати умову угоди… інакше ти б зараз не була зі мною поруч.

— Я з дитинства любила море... — зізналася Айлін. Далі вона пливла, тримаючи подругу за руку, немов боялася загубитися в цій чорнильній темряві, що тягнула з усіх боків свої моторошні щупальця. Тепла течія змінювалася холодною, і здавалося — примарні стрічки гладять тіло наяди, ковзаючи шовком по шкірі.

— І море любило тебе… — Солен злегка стиснула її долоню. — Я бачила тебе на березі, коли ти з сестрою лагодила сітки або чистила рибу. Ти теж мала запам’ятати морську наяду, яка подарувала тобі вигнуту мушлю, наповнену піснями глибин…

— Так це була ти? — посміхнулася Айлін, повернувшись до неї. — Звичайно, я пам’ятаю той день... яскраво світило сонце, бірюза моря здавалася такою пронизливо-синьою, немов відшліфований самоцвіт, і небо було кришталево-чистим, жодної хмаринки... Біля скель я помітила чиюсь тінь, на шкірі дівчини сяяла риб’яча луска, мені навіть здалося, що я бачу зміїний хвіст... напевно, це сукня так прилипла до твоїх ніг мокрим шовком... мені запам’яталося тільки це, але не обличчя. Ти ховала його за волоссям... А ще у тебе було чудове намисто з коралів!

— Я хотіла показати тобі, який чарівний морський світ, хотіла, щоб ти почула музику глибин... я знала, що ти пройдеш Відбір на землі й з’явишся в палаці Делмара. І все збулося!

— Ти тоді подарувала мені казку, — прошепотіла Айлін.

— Стій! — раптом скрикнула Солен, відштовхнувши подругу за спину. — Не дивись!

— Що там?..

— Не варто...

Але Айлін вже випливла вперед, з жахом дивлячись на картину, що відкрилася її очам, — на скелястому виступі лежав скелет, вибілений солоною морською водою. Череп, ребра, гомілкові і тазові кістки... все було так акуратно складено, прикрашено гілочками коралів і великими рожевими перлинами... На черепі виблискувала кришталева корона. Гострі зубці її здавалися виточеними з льоду — прозорі, з ледь помітним синім відливом. В основі кожного зубця іскрився великий алмаз.

— Що це?.. — Айлін зачаровано доторкнулася до корони, потім її рука безвольно опустилася, стало так шкода невідомого мерця, похованого в цій ущелині.

— Швидше — хто, — прошепотіла Солен. — Хтось із Прадавніх, судячи з будови черепа, — дивись, він подовжений, і зуби гострі, ніби акулячі... адже вони були хижаками.

— Це ті, кого прокляли? Ті, хто стали морськими духами?..

— Вони… Але що означає ця знахідка?.. Знати б, як допомогти морському народу зняти прокляття… — Солен підпливла ближче, завмерла біля кісток поруч з Айлін. — Не просто так мрець з’явився нам… У цьому ущелині не буває випадковостей. І, здається, це наше перше випробування…

— Що робити?..

— Слухати своє серце...

 І в цю мить Айлін відчула, ніби сріблястий потік несе її кудись у чорну безодню, вона намагалася чіплятися за камені, за корали, що росли на них, але течія була невблаганна. Кудись зникла Солен, і в крові наяди забриніла злість — невже та все ж зрадила її? Віддала морським чудовиськам, а сама тепер спокійно дістанеться до заповітної печери?..