Глава 9.3

Темрява освітлювалася невеликими вогниками, що пливли поруч з наядами, — чари Солен допомагали в дорозі, Айлін намагалася створити такий же світлячок, але нічого не вийшло. Незабаром вона змирилася з цим і мовчки попрямувала вглиб ущелини, що здавалася безоднею, сповненою тіней потойбіччя. Солен щось втішне говорила, але слухати її не хотілося.

— Зате ти здатна бачити минуле, та й дзеркальні дороги тобі доступні! — випалила Солен, вичерпавши всі аргументи.

— Звідки ти знаєш? — обернулася Айлін, і волосся її золотою хвилею лягло на груди, впало на обличчя, закриваючи суперницю. Поспішно заплівши його в коси й заколовши, щоб не заважало, наяда продовжувала пильно дивитись на Солен.

— Я все знаю, — загадково відповіла та, блиснувши очима.

Блакить в них на мить потемніла, немов смолою затекла, але тут же погляд став звичайним, і Айлін списала все на гру тіней. Ущелина була моторошною, і, крім чарівних вогників, джерел світла не спостерігалося. Як би вона плавала тут без Солен, вона навіть думати не хотіла.

— Ти просила довіряти тобі, але як я можу, якщо ти не до кінця чесна зі мною? — примружилася Айлін, не поспішаючи плисти далі.

— Нам потрібно якомога швидше потрапити до печер! — потягнула її за руку Солен. — Або ти хочеш залишитися тут назавжди?..

У темряві загорілися чиїсь очі, і Айлін вирішила не перевіряти, що за чудовисько ховається там, і попливла слідом за суперницею, але в ній все сильніше кипіло роздратування. Недовіра, страх бути покинутою в цій пітьмі підводних глибин... безліч емоцій, занадто яскравих і болючих. Якщо з нею зараз щось трапиться, то ніхто й не дізнається про це... Кістки й коштовності залишаться на одному зі скелястих виступів — ось і все. І що б не сказала потім суперниця — їй повірять.

Натрапивши на щось у темряві, тьмяно освітленій Солен, Айлін скрикнула, і цей звук відбився від кам’яних стін ущелини, щоб стогоном повернутися назад.

— Тихіше! — схопила її за плече суперниця, відкидаючи назад, і тут же на те місце, де щойно перебувала Айлін, впала величезна брила — якби не Солен, наяду придавило б, поховало під гранітною плитою, яка з гуркотом опустилася на кам’яний карниз.

Назавжди б залишилася тут лежати.

З жахом дивлячись у порожнечу, Айлін вчепилася в долоню Солен, не маючи сили навіть подякувати.

— Все гаразд… — прошепотіла та, запалюючи ще вогники, щоб стало краще видно. — Ми виберемося…

У примарному зеленуватому світлі виросли скелясті стіни з наростами та виїмками, і дивні візерунки з крижаного кварцу виблискували дзеркальними зміями... немовби це мороз по зимі прикрасив віконця. Красиво й моторошно. Слюдяні патьоки вкрили ущелину, і в них Айлін побачила своє перелякане обличчя. А праворуч темніла проклята брила.

Айлін мовчала. Солен могла кинути її. Могла не відштовхнути. Могла дозволити померти.

І плила б собі далі. І фрейлін у морського царя було б менше.

І однією суперницею менше.

Айлін обернулася, боячись зустрітися поглядом з суперницею. Але побачила її посмішку.

— Думала, я кину тебе тут? — пирхнула Солен і склала руки на грудях. Заблищали бурштин і топази в прикрасах, задзвеніли підвіски з гірського кришталю, і течія відкинула пасма сріблястого волосся за спину наяди, оголивши тендітні плечі.

У цю мить вона була дуже красивою... але дивно — ревнощів у душі Айлін більше не було. І злості не було. Але все ще було страшно довіряти... навіть тій, яка врятувала від неминучої загибелі.

— Думала, ти мене тут залишиш, — повільно відповіла Айлін, віддзеркалюючи її позу — несвідомо для самої себе.

— Поки що я допомагала тобі… у всьому… — в голосі Солен почулася гіркота. — Якби не я, ти не знайшла б свою відьму… загинула б зараз… що ще мені зробити, щоб ти повірила, що я чесна з тобою?

— Скажи, заради чого ти прийшла в море! — випалила Айлін і зрозуміла, що заважає їй повірити Солен, — вона не може вважати подругою ту, яка теж кохає Делмара.

— Щоб мене не відправили до гірських відьом… — дивлячись прямо в очі Айлін, відповіла та. — Щоб не спалили за чаклунство, якщо втечу від них, — а я б втекла! Щоб не видали заміж за якогось рибалку... щоб не лагодити сітки все своє життя й не чистити рибу на березі під палючим сонцем, втративши до двадцяти років красу та молодість... щоб не збожеволіти від туги й не кинутися зі скелі, розбившись об камені!

— Пробач мені. — Айлін обійняла її.

— Я не злюся… Просто повір — він буде твоїм… Тільки твоїм. І я допоможу тобі здобути його кохання.