Глава 9.1

ГЛАВА 9

Айлін ледь встигла повернутися до палацу до приходу Лаури — як тільки наяда пірнула під тонке покривало, скинувши сукню, скрипнули двері, впускаючи ключницю. Риб’яча голова її насторожено повернулася до ліжка, затремтіли і пожовкли плавники, немов Лаура була чимось незадоволена, і Айлін потягнулася, вдаючи, що тільки-но прокинулася. Пригладила розпатлане волосся й зіслизнула з простирадла, спокійно дивлячись на ключницю.

— Вже час? — запитала наяда, побачивши купу шовку й парчі в руках Лаури. Тканини вбрання, створеного морськими ткачами спеціально для сьогоднішнього випробування, іскрилися діамантовою крихтою й дрібним чорним перлами, а коли ключниця розгорнула сукню, розклавши її на ліжку, Айлін ледь не задихнулася від захвату. Лазурна, як море в штиль, вона прикрашена білосніжними мереживами й візерунками. На грудях — вишивка з каменів, що переливаються всіма відтінками веселки, на рукавах — прозорий ажур малахітового відтінку, по якому в’ється зміїний візерунок перламутру.

Коли Айлін одягла це диво, вона довго стояла біля високої срібної пластини, що служила їй дзеркалом, і не могла надивитися на себе. Сукня була вузька до колін і сильно розкльошена до низу, від чого здавалося, що наяда стоїть у піні прибережних хвиль, які плескають біля її ніг. Довершили образ сині сапфіри — кілька браслетів, каблучки та намисто, за словами Лаури, подарував Делмар.

— Він чекатиме на тебе, — прошепотіла ключниця, намагаючись підбадьорити. — Він вірить у тебе...

— Якби ще я в себе так само вірила… — зітхнула Айлін. — Інші живуть тут не один рік, знають морське дно і його мешканців… А що я? Заблукаю в найближчому кораловому рифі…

— Зате у тебе є величезна перевага, море чує тебе… а ти — його.

— Не завжди, — ухильно відповіла Айлін, боячись зізнатися, що з морськими духами сталася біда, і вони більше не відгукуються. — Та й про що я буду просити його?.. Вказати шлях?

— Серце підкаже, — і Лаура відчинила двері, запрошуючи наяду вийти до загальної вітальні, де вже зібралися інші фрейліни.

Яскраві, як метелики, вони сиділи на низьких диванчиках, чекаючи, поки їх покличуть до тронної зали. Було видно, що багато хто нервує, лише Солен спокійна. Вона підморгнула Айлін і трохи підсунулася, явно чекаючи, що та сяде з нею поруч. Але побачивши, як злобно поглянула на неї Ламар, яка сиділа з іншого боку, Айлін похитала головою і відійшла до вікна, супроводжувана не одним заздрісним поглядом.

Мабуть, чутки про прогулянку, на яку запросив Айлін морський цар, дійшли до фрейлін. Втім, неважливо! Вона не буде боятися пліток.

Співачка Дарія, яка здавалася занадто відстороненою й мрійливою, заспівала — і її голос лунав під кришталевим куполом палацу, розбиваючись на гострі осколки, які ранили серця тих, хто чув цю баладу. Айлін мимоволі заслухалася — такий чистий і прекрасний був голос наяди! І не вона одна — всі фрейліни, ніби забувши про чвари і ворожнечу, сиділи з задумливими обличчями.

А Дарія співала про минуле життя і рибалку, який одружився на іншій, про те, що очі його були чорніші за безодню, а серце — твердіше за камінь. І про те, як розлютилася наяда, яку він зрадив, як наслала бурю на його човен… як втопила невірного коханого…

Дарія співала про те, що білі кістки його заховані в далекій печері, до якої ніхто не знає дороги, і що кожного повного місяця нещасна наяда припливає до них, щоб омивати гіркими сльозами...

— Вона вбила його, а тепер, ніби нічого не було, співає про своє кохання... — почувся голос за спиною.

Айлін обернулася — Астра, та сама смаглява, зухвала й красива дитина степів і сонця… вона чужа тут. Її місце серед різнотрав’я, серед полину й лілового вересу, вона повинна була б йти слідом за сонцем у кибитці, запряженій  чорними кіньми, прикрашеними квітами. Їй би пасували довгі квітчасті спідниці, в яких танцюють дикунки біля своїх вогнищ... Айлін ще пам’ятає, як приїжджав табір до їхнього селища, і як гарні були їхні танцівниці.

Астра стояла натягнутою струною у своїй червоній сукні — спідниця з безлічі воланів плескалася біля ніг, кривавою квіткою розпускаючись по мармурових плитах підлоги. В очах наяди була туга — може, вона й справді сумувала за трав’яним простором, за танцями та піснями...

— Знаєш, хто тут найслабша? — і Астра вказала на Стеллу й Арею — обидві були в золотих вбраннях з кораловими гілочками в зачісках. — Вони!.. Навряд чи впораються з цим випробуванням...

Арея дивиться рівно. Байдуже. Вона раніше за всіх потрапила сюди, вона вважає, що саме вона повинна надіти вінець — за старшинством.

— Ти ніби рада, що нас стане менше... — повільно промовила Айлін. — Чому?

— Я втомилася чекати невідомо чого в цій золотій клітці. Нехай навіть програю — не боюся... Але з колісницями я завжди вміла впоратися, так що... не буде мені сьогодні суперниць. Встигну раніше за всіх до воріт у Безодню!

— А що буде з тими, хто прибуде останнім?.. Хто не відчинить ворота?

— Не загинуть, не бійся! — розсміялася Астра. — Просто позбудуться влади при дворі. Можливо, вийдуть заміж за когось із морських демонів... Але скажи, після того, як ти бачила Делмара, погодилася б ти поступитися ним іншій? Та й вінець морської цариці... він надто привабливий. Надто спокусливо мріяти про нього...

— Тільки ти не мрієш… — зрозуміла Айлін. — Тобі нічого не потрібно…