Глава 8.2

— Обережніше... — Есме хапає сестру за руку, коли та незграбно спотикається на каменях. Озирається — чи не бачить хтось із селища їхню спробу втекти від грізного погляду гірських відьом? Шаман, який відповідає за життя дівчат, що не пройшли відбір, сам може постраждати від людського гніву, але це не лякає ні Айлін, ні Есме. Чаклун все ж має великі сили — якось він врятується від багаття.

Айлін киває, йде далі, а сонце, яке й так ледь видно з-за хмар, здається, палить нещадно, ще трохи — і шкіра почне пузиритися. Лусочки на плечах пересохли, стовбурчаться, немов срібні пластинки, гострі, колючі, доторкнися — і поріжешся, немов гострими стилетами.

Вона, забувшись, провела рукою по скроні, прибираючи з обличчя волосся, і риб’яча луска роздерла долоню. Червоні краплі розцвіли на лишайнику скелі, немов бутони дикої троянди, і наяда тихо схлипнула, але, прикусивши губу, стримала сльози, що закипіли на очах.

— Боляче? — перелякано запитала Есме, беручи її руку й обережно витираючи кров подолом своєї сукні.

— Ні, — збрехала Айлін і вимушено посміхнулася. Показати сестрі, що їй важко на повітрі, на поверхні моря, означало кинути її напризволяще.

Знаючи Есме, та втече додому, відправивши Айлін до палацу підводного царя, і наяда не зможе чинити опір, бо не сміє відходити далеко від берега. Висохне, стоншиться на сонці, сил не вистачить доповзти до води...

— Точно?

— Точно… — Айлін спробувала посміхнутися якомога безтурботніше, щоб не хвилювати Есме. — Ходімо швидше, мені потрібно вчасно повернутися в море.

І вона кинула тривожний погляд на синю гладь, прикрашену білим мереживом піни. Хотілося сподіватися, що морський володар, дізнавшись про те, що його фрейліна порушила заборону залишати межі палацу, не надто розсердиться. І туман хитнувся, на мить здавшись Делмаром — а хто знає, може, це і була одна з його іпостасей? — щоб ласкаво погладити Айлін по щоці, потім ковзнути до плеча, спуститися до пораненої долоні. Поріз відразу зажив, і в очах здивованої Есме відбився страх.

— Мені здається, він міг би полюбити мене. — Айлін пішла вперед, не звертаючи уваги на емоції сестри, їй хотілося так багато розповісти!

І вона розповідала — про той урочистий бенкет, про інших наяд, своїх суперниць, про танець — як добре було кружляти з Делмаром в обіймах бурі!.. Про наступне таємниче побачення та поїздку до зруйнованого палацу Прадавніх.

І про прокляття. І про відьму, яка наказала йти рятувати морських духів, і про те, що вона, Айлін, вміє тепер ходити дзеркальними дорогами Іншого світу, і про те, що їй снилася колишня морська цариця, яка пішла з трону з власної волі... Про те, яка вона була красива, витончена й норовлива. І про страхи Айлін, що Делмар не може забути її, ту прекрасну повелительку морів, що згинула в кошмарних мареннях підводного світу.

— Тобто прокляття зможе зняти тільки та, яка пройде всі випробування? — Есме з тривогою озиралася на сестру, стрибаючи з каменя на камінь, і вода раз у раз пестила її босі ступні.

— І не кожна пройде їх… Він ще щось не договорює… Але я відчуваю, що він хвилюється за мене. Може, мені лише здається, що я йому сподобалася? Не знаю, Есме… Він так довго живе на цьому світі, стільки бачив… Хто я для нього? Дурненька, юна і невміла…

Туман розвіявся, немов Делмар відступив, щоб не заважати сестринській розмові, але стежка в тріщині скелі вже закінчувалася — а розмов було так мало! Але час втік, зник штормовою хвилею.

Сестри стояли на кам’яному карнизі, під ними плескалися темні води, і здається, тут було дуже глибоко — на мілині море було світло-синім, як пелюстки незабудок, тут же відливало грозовою синявою, сутінковою і жадібною.

Есме явно боялася впасти туди, в цей чорнильний холод, який заморозить до самого серця — земним дівчатам море було небезпечне, земних воно, жартуючи й граючись, могло погубити.

— Прийшли… — прошепотіла Есме, вчепившись в сестру.

Та кивнула, мовчки й сумно. А потім підвела голову, відводячи волосся, злипле від морської солі, за спину. У пасма вплелися зеленими стрічками водорості, виблискувала нитка перлів, біліли дрібні мушлі, що заплуталися в зачісці. Якби тільки Айлін могла бачити себе з боку, вона б не сумнівалася в тому, що підкорить морського царя! Струнка й висока, з тонкою талією, яку, здавалося, можна обхопити руками, з вузькими плечима... зі шкірою, білою, як мармур. Дивовижний візерунок луски, що виблискувала на її скроні, лише додавав їй шарму, обличчю — виразності. Хто, як не вона, гідна прийняти вінець морської цариці?..

Вітер почув поклик наяди й прилетів на своїх примарних туманних крилах з відрогів далеких північних гір. Він почув, адже в її заклику були шторми та бурі, що можуть впасти на узбережжя з заходом сонця, і була там дика неприборкана музика глибин, яка звучить на балах морського царя і керує стихією... Була туга за покинутим світом і радість від усвідомлення того, що здобула Айлін, побачивши кришталевий підводний палац, прикрашений перламутром і перлами...

І в її поклику був наказ — знайди, північний мандрівник, хоч когось із тих, хто раніше зграєю кружляв над узбережжям, наповненим запахами солі й водоростей, пронизаним сонячним світлом, криками чайок... І вітер помчав над морськими просторами, над скелястими відрогами далеких скель, над вересовими пустками, що тремтіли ліловою димкою на горизонті.