Глава 8.1

ГЛАВА 8

Солен чекала Айлін біля входу, завішеного нитками зеленуватих водоростей, що звивалися кільцями, борючись із течією. Гострі скельні виступи стирчали, немов акулячі зуби, і наяди обережно пропливали повз них, боячись поранитися. Їхня шкіра світилася, ніби зсередини горіло чарівне полум’я, і витончені руки розсікали прозорі води моря, а волосся батогами шмагало по спинах і плечах. Плили мовчки й зосереджено. Солен не питала ні про що — знала, Айлін не розповість. Досить було й того, що довірилася, дозволила допомогти.

Світ навколо — синій, вабливий, чаклунський, схожий на величезний турмалін, кликав Айлін на узбережжя, де лишилось її селище, і вона відчувала поклик сестри так, ніби та була поруч. І подумки наяда вже бачила, як стоїть Есме біля самотньої сірої скелі, як іде по береговій лінії в тремтливому туманному мареві, блакитному, немов поле незабудок, що ростуть у диких полях. Есме страшно, адже наближається кінець її земного життя, а ставати гірською відьмою... вона не хоче. І не може.

У неї інша доля.

І прибій, що шепоче старі казки, втішає. Він ласкаво гладить її ступні, підбираючись все вище по ногах, коли Есме заходить глибше, немовби в пошуках сестри. І вона вдивляється в блакитну далечінь з білим димом хмар, прорізану розчерками силуетів птахів, наповнену їх пронизливими тривожними криками, і вірить — ось зараз запіняться хвилі, і Айлін з’явиться на гребні однієї з них, і буде в серцях вирувати піною морською радість зустрічі.

І Айлін попрощалася з Солен, попливла до кордону, що відділяв палац Делмара від решти вод — і там, за невидимим цим колом, що окреслює місце сили, де живуть у безпеці придворні морського царя, вже виднілися мушлі веж, вже червоніли корали, золотом блищав пісок.

Але її шлях зараз лежав повз, і Солен обіцяла, що спробує приховати від усіх зникнення Айлін.

Чи довіряти Солен? Причин для побоювань не було, тому наяда лише безтурботно махнула рукою, прощаючись. Солен покірно попливла до вежі, де були покої фрейлін, а Айлін метнулася зеленою тінню до поверхні. Переборюючи тиск води, вона мчала все швидше до сонця, що розквітало в небі, чиї бурштинові промені прорізали синяву, залишаючи медові відблиски. І ось уже все ближче золота лілія сонця, все сильніше й голосніше поклик Есме.

Айлін виринула, ковзаючи по хвилях, пропливла ближче до скелі, яка зубом старої відьми стирчала над берегом і перевернутими рибальськими човнами, залишеними для просушення. Тут же лежали сітки, виднілися викинуті морем мушлі й корали, батоги водоростей... Звична з дитинства картина, така рідна, що в Айлін защеміло серце. Але вона спробувала прогнати тугу, вишукуючи в блакитній підвісці туману сестру. Незабаром побачила, як та блукає у хвилях, і поділ її намокнув, обліпив ноги русалчиним хвостом, а руки все мнуть тонку тканину плаща, очі спрямовані на обрій.

І ось Есме побачила Айлін, закричала, немов поранена чайка, кинулася по лінії прибою до сестри, і та поспішно підпливла до берега. Обійми і сльози — ніколи ще не було такої близькості, такого тепла й такого співчуття, хоча сестри завжди піклувалися одна про одну. Сіль на щоках — бризки морської води змішувалися зі сльозами, і Есме з подивом і захопленням розглядала луску, що виблискувала на плечах і щоці Айлін, її дивне зеленувате волосся — зміни, що сталися з сестрою, вражали, але не лякали.

А світ навколо переливався всіма відтінками синього, і море з небом мінялися місцями, немов у дивному танці, і вітер доносив запах водоростей і солі, і навіть вплітав у нього нотку медового аромату вересу, що ріс на луках, які розстилалися за скелею. На тих луках, де відкривався шлях в інший світ, незрозумілий і недоступний Айлін, але такий привабливий і бажаний для Есме.

І Айлін, гладячи сестру по розпатланому волоссю, вірила — вона зможе допомогти їй здійснити мрію. Вона подарує їй казку.

— Море неспокійне… — Есме поспішає до скелястого грота, через який можна потрапити на ту частину берега, де немає хатин рибалок, звідки ніхто не виходить у море. Прокляте місце, загибельне — кажуть люди. Морські чудовиська, з рогами і зябрами, з кігтями і плавниками виповзають на пісок і танцюють там з гірськими відьмами у світлі примарного місяця. Регіт лунає в повний місяць, чути дикі крики, і здається, ніби хтось скаче по каменях — тільки чорні тіні миготять, якщо поглянути зі скелястого карниза.

Тільки сестри знають, що все це вигадки, що це вітер пустує, розносячи відлуння каменепаду та шум морської бурі. А знають вони це, тому що в цій стороні, під скелею, морські духи завжди з’являлися до Айлін, коли б вона не прийшла. І звідси, з кам’яної скелі, що нависла над синьою морською гладдю, поклик буде почутий.

Де б не були її примарні друзі — вони дадуть якийсь знак! Адже тільки з їх допомогою наяда сподівалася допомогти сестрі — сховати її від очей гірських відьом, коли вони повернуться в рибальське селище за дівчатами, які не пройшли Відбір. І часу все менше, тане воно туманним серпанком, зникає, як пісок крізь пальці... і не втримати його Айлін. А випробування, перше підводне випробування — вже сьогодні. І до нього потрібно придумати, як бути Есме, тому що... тому що Айлін може й не пройти Відбір.

Раптом загине в підводній ущелині? Невідомо, що буде далі. У світі топазовому, синьо-крижаному, все занадто примарне й хитке.