Глава 7.3

Житлом морської відьми виявилася скеляста ущелина — навколо неї росли червоні, як кров, водорості, величезні краби вартовими застигли біля входу. Вони здавалися вирізаними з каменю, але тільки-но наяди підпливли до них, як заворушилися, блискаючи очима.

Солен, яка бувала тут і раніше, дістала з поясної сумки невелику сопілку й піднесла її до губ. Айлін з цікавістю спостерігала — вона не знала, що її нова подруга ще й музикант. Але це була не просто музика, це була особлива магія, тому що в ту мить, коли тонкий звук сопілки злетів до зеленуватої води, що плескалася в височині, як краби знову завмерли, ніби перетворилися на статуї.

Солен, продовжуючи грати, попливла по ущелині, обернувшись до Айлін, немов кажучи — нумо швидше, не відставай! Течії в гроті майже не відчувалися, і наяди в тьмяному світлі кристалів, що були вставлені в стіни, рухалися вглиб ущелини, все далі й далі — туди, де зникали всі звуки, туди, де темнішало. Стіни гроту звужувалися, траплялися такі місця, де Айлін і Солен ледве продиралися, залишаючи на гострих виступах строкаті клаптики тканин, і поки наяди дісталися просторої зали, їхній одяг перетворився на лахміття. Втім, жодна з них не засмучувалася з цього приводу.

А звуки чарівної сопілки все лилися — і Айлін подумки дякувала стародавнім богам за те, що погодилася прийняти допомогу Солен. Навіть якщо ціна за цю послугу виявиться непомірно високою — адже краби, що закам’яніли біля входу в житло відьми, були зовсім не страшні. А ось зубаста акула могла й розірвати несподіваних гостей — вона плавала  колами в цій залі, чию куполоподібну стелю прикрашали перламутрові мушлі та зростки рожевого кварцу… якби не музика Солен, то втекти від морської хижачки не вдалося б! Від звуків флейти чудовисько завмерло, ніби впало в сплячку, і наяди обережно прослизнули далі — туди, звідки лилося синє світло.

...Відьма сиділа серед каменів, прадавня, як море, моторошна, як сотні чудовиськ, і величезна, ніби каракатиця. Щупальця, величезні водянисті очі, сиве волосся... шкіра зморщена й темна... Відьма була страшна й велична. Могутня. Вона була останньою надією Айлін.

Але що попросить відьма натомість?

Неважливо.

Головне — щоб вона погодилася укласти угоду з новою фрейліною морського царя. А ціна... про це Айлін не хотіла думати зараз.

Звуки чарівної сопілки зникли, спалахнули синім орнаменти з топазів, якими були прикрашені кам’яні колони. Підлога, викладена мозаїкою з дрібних самоцвітів — оніксу, бірюзи та агату, — дарувала прохолоду, і Айлін було приємно ступати по ній. А камені, серед яких сиділа відьма, здавалися вкритими срібною фарбою — вони виблискували й переливалися. Все навколо навівало сон і заколисувало.

І Айлін більше не боялася.

— Що привело до мене тих, в чиїх руках бурі й шторми? — примружилася відьма, ліниво ворушачи щупальцями. — Навіщо їм та, про яку всі забули?..

— Ми прийшли укласти угоду, — випередивши Айлін, сказала Солен. Вона випливла вперед, присіла на камені біля відьми. — Ми готові виконати будь-яке твоє прохання!

— Навіщо ти допомагаєш їй? — Відьма не дивилася в бік Айлін, ніби її тут не було, і це було страшенно прикро.

— Тому що мені було передбачено, що вона одного разу врятує мене, — тихо відповіла Солен і обернулася до Айлін. І ці слова були для наяди, яку вона намагалася переконати в своїй дружбі, а не для відьми.

— Ти рятуєш свою шкуру… — презирливо промовила відьма. — Іншого я й не чекала. Але я бачу, я відчуваю, що проситиме вона. Тому тобі краще почекати за порогом…

Солен покірно кивнула й кинулася до виходу із зали. Обернулася наостанок і підморгнула Айлін. Зникла в темряві переходів і кам’яних коридорів. І тут же все занурилося в сутінки — лише камені навколо відьми продовжували виблискувати.

— Я знаю, навіщо ти прийшла... — знову сказала відьма, пильно дивлячись на наяду.

— Тоді допоможи мені, — намагаючись не показувати своєї невпевненості, відповіла Айлін і підпливла ближче.

— Можливо… але пообіцяй, що під час змагань, які почнуться завтра, ти не заподієш шкоди жодному морському духу…

— Як я можу? — здригнулася наяда. — Вони завжди були поруч, завжди виручали мене... правда, сьогодні я не змогла додзвонитися до жодного з них.

— Вони в біді. Врятуєш їх — допоможу тобі, так і буде…

І знову заблищали самоцвіти, і знову печера осяялася синім світлом. А на розкритих долонях відьми лежала сопілка — точна копія тієї, якою користувалася Солен.

— Не знаю, як і дякувати… — не встигла Айлін договорити, як відьма зникла. Лише тремтіла вода в тому місці, де вона щойно сиділа.