Глава 7.2

— Скажи, чому ти була така щаслива опинитися тут? — Солен була дуже доброзичливою, це насторожувало, і хоча серцем Айлін тягнулася до неї, було щось у цій наяді, що приваблювало, заспокоювало… навіть її голос був немов прибій — рівний, заколисливий.

Небезпечний.

Хто як не Айлін знає, що море в штиль — лише передвісник шторму? І їй згадувалася прямолінійна і чесна Шейла — яка була егоїстична та горда, але якщо ненавиділа, то від щирого серця, якщо кохала — то назавжди.

І Айлін дуже хотілося, щоб Шейла була щаслива. Треба якось сплавати до рибальського села, подивитися, що відбувається на узбережжі!

— Дивне питання, — відповіла Айлін після роздумів. — Хіба не казковий цей підводний світ, сповнений чарівництва? Хіба не прекрасні його сади й палаци? Скарби морів завжди приваблювали людей, завжди вабили таємниці глибин і завжди любили смертні пісні наяд... І стати однією з морських дів, наближеною самого царя... Хіба це не щастя? Отримати шанс стати його дружиною, керувати штормами та бурями, танцювати з вітрами — хіба це не мрія?

— А я ж пам’ятаю тебе! — Солен плив поруч як рівна, не намагаючись обігнати Айлін. — Ти була тоді ще зовсім юною — риси обличчя були ще м’якими, а очі — наївними та добрими... Зараз ти інша. Ні, ти все така ж мила та світишся любов’ю до всього... Але з’явилася якась суворість, приреченість. Що ховається за льодом прекрасних очей?

Айлін промовчала, лише попливла вперед — швидше, ще швидше, щоб вода ковзала по тілу шовком, щоб гладила шкіру, ніби пальці ніжного коханця… Не хотілося, щоб Солен побачила, як розхвилювалася нова фрейліна морського царя… Приреченість!.. А що ще вона повинна відчувати, розуміючи, що на неї відкрито полювання? Розуміючи, що виграти їй не дадуть?.. І знаючи, що від цього залежить життя Делмара!

Промайнула зрадницька думка — добре б було, якби він був звичайним рибалкою, а вона — простою дівчиною! Одружилися б, виростили дітей... чоловік рано-вранці виходив би на своєму човні в море, щоб до вечора повернутися з уловом, їздив би на свята на ярмарок, привозив би Айлін чарівні тканини й шовкові стрічки! А вона лагодила б сітки, шила йому одяг і колисала колиску з дитям... співала б для сина чи доньки...

Кого вона обманює? Не миле таке життя! Їй потрібен шторм, їй потрібен запах грози та шум прибою... Їй потрібно бачити в туманній мряці величезну тінь морського царя й танцювати з ним під кришталевим склепінням палацу. Їй потрібно плисти серед червоних коралів, ловлячи сонячні відблиски, і бачити зграйки риб, і золотий пісок, усіяний мушлями та уламками затонулих кораблів, в пащі яких видно скрині зі скарбами... Їй потрібно відчувати вагу прикрас з великих перлин і ласкаві дотики ніжних тканин, з яких пошиті її сукні. Хіба дочка й дружина рибалки могла б носити такі наряди? Такі вінці або намиста?.. Хіба могла б вона радіти танцям зі своїм володарем, знаючи, що в її руках — бурі й шторми, що вона може наказувати їм?

Ні, не могла б Айлін жити інакше.

Та й не хотіла б.

Озирнулася — палац Делмара зникав у туманній мряці, і зараз здавався іграшковим, вирізаним зі шматка мармуру… а пісок ставав темнішим, і все частіше траплялися темні скелети кораблів, і все частіше чорні гранітні валуни вставали на шляху… Солен пливла за Айлін мовчки, мабуть, зрозумівши, що та не бажає нічим ділитися.

Стало трохи соромно — ця наяда єдина, хто спілкується з нею, допомагає... Не потрібно грубити їй.

— Невже ти не змінилася, коли пройшла Відбір на землі? — Айлін різко обернулася, щоб побачити реакцію Солен.

Та нахмурилася, немов згадала щось неприємне, і між бровами пролягли дві глибокі зморшки. Срібло луски виблискувало та іскрилося, і на мить здалося, що Солен зараз перетвориться на вертку рибку й попливе вдалину, подалі від незручних питань. Але ось вона струснула головою, немов намагаючись впоратися з неприємними спогадами, і почала говорити.

— Мені було важко… Перед тим, як я витягла чорний агат, до гірських відьом пішла моя старша сестра… я боялася цієї долі, боялася підземель, їхньої холодності та морозу, їхньої темряви… і я була готова на все, аби не повторити долю Малени. Під час Відбору я не завжди була чесною і не соромлюся цього! Але я хотіла піти в море... — Вона підвела погляд, повний туги, на Айлін. — І якщо ти зараз зберігаєш якісь таємниці — я не буду намагатися їх дізнатися. Моя допомога безкорислива!

— Але чому ти вирішила допомогти саме мені? З іншими наядами ти знайома довше...

— Тому що вони мене бояться... — сумно посміхнулася Солен. — І вони знають, що я та Ламар — фаворитки. Саме нас найчастіше запрошував танцювати повелитель, саме нам довіряв бурі й шторми... нас кликав на прогулянки... Поки не з’явилася ти.

— Ламар зненавиділа мене, — сказала Айлін. Вона все так само стояла біля величезного валуна, обплетеного бурими водоростями, немов ця розмова була важливішою за все — навіть важливішою за дорогу до морської відьми, яка може допомогти Есмі, якій так само, як і сестрі Солен, загрожує стати полонянкою гори. І яка так само боїться цієї долі.

— Я теж не палаю до тебе коханням! — пирхнула Солен, і в її блакитних, ясних очах затанцювали чорти. — Але я чесна з усіма, давно минули ті часи, коли доводилося хитрувати й викручуватися... і мені потрібна подруга. Коли почнуться змагання, коли ми будемо проходити новий Відбір... не вижити поодинці. І в підсумку... на останньому колі великої гри я хочу битися з тобою. Чесно і відкрито. Адже тільки там можна привернути увагу Делмара. А я не хочу отримати ніж у спину від Ламар... або від когось іншого. Всі вони вважають, що якщо у мене є Сила, то я буду використовувати її проти правил. Вони не розуміють, що тоді Делмар миттю усуне мене, викине з палацу та зі свого життя... Вони не розуміють, що я не стану ризикувати всім заради примарної надії вирватися вперед завдяки чарам.