Глава 7.1

ГЛАВА 7

Морські духи не відгукувалися. Скільки Айлін не намагалася подумки докричатися до тих, хто раніше приходив, варто було лише подумати про них, — тиша. Мертва, гнітюча. Лише колишуться течією водорості в саду, що обплели мармурових наяд, лише мерехтять сонячні відблиски.

А варто було закрити очі — і дівчина бачила Делмара, який розповідав їй старі казки. Холодний, як камінь. І здавалося, що його не можна відігріти. Занадто давно згас цей вулкан. Але він сказав — Айлін повинна перемогти. Заради нього. Заради себе. Заради моря.

Айлін любила море. І любила Делмара. Хіба могла вона підвести його?

Наяда дивилася з вікна своїх покоїв на туманну мряку, якою здавалася вода, на яскраві плями коралів, на раковини з перламутровим блиском, і їй було сумно. Було самотньо. Не хотілося звертатися за допомогою до Солен, але іншого виходу не було. Як ще вибратися з палацу?.. Охоронці за дверима сторожать її спокій. І є прикрою перешкодою.

Вскочила, підпливла до дзеркала, ніби сподіваючись, що знову відкриється інший світ, який вона бачила тоді, на балу... Як шкода, що вона не запитала у морської відьми, ким була та наяда, яка віддала вінець морських правителів Делмару!

І як вона пов’язана з прадавніми прокляттями... Айлін намагалася згадати, що ж чула про ті часи?.. Виявилося, не так і багато — що була буря, сильна, яких земний світ ще не бачив, і в тій бурі загинуло чимало кораблів, чимало рибальських селищ змило в море, і навіть деякі міста були знищені... А Прадавні, що раніше жили поруч зі смертними, — пішли. Хто в Підгірний світ, в темряву підземель, хто в море... І на дні, в скелястих ущелинах, стали жити невидимими й нечутними ті, хто колись панували на узбережжі північного моря, ті, кому платили данину племена, що жили на вересових пустках. Буря забрала цей світ, змила штормовою хвилею, розвіяла попелом прогорілих вогнищ, нічого не залишивши після себе. Чому Прадавні, колишні сильні маги, не впоралися зі стихією? І хто викликав цю бурю?..

Чи означає це, що вони пішли добровільно?..

Були лише старі казки, в яких давно-давно не було правди. Говорили про те, що образилася дочка морського царя на свого коханого, і коли померла, ставши піною морською, розгнівався цар і викликав бурю, щоб помститися... Казали, що коханий її зрадив. Але в іншій казці було інакше — що морська царівна сама пішла від нього, обравши чоловіком північний вітер... Багато чого говорили... Але чому пішли Прадавні? Їхня вина — в чому?.. Що не захистили? Залишили в біді тих, кого обіцяли берегти?..

Приховане туманами минуле. І навряд чи хтось зможе розповісти правду.

Делмар мовчить. Чи був він тим, через кого згубила себе морська царівна?.. І куди зник колишній повелитель? Чому він віддав владу зраднику?.. Значить, Делмар невинний?..

Питання... питання... зграйкою блискучих рибок кружляють і кружляють, зводять з розуму. І здається Айлін — якщо вона не дізнається, що сталося, то й не зможе перемогти. А не переможе — не допоможе морському царю впоратися з наслідками того прокляття. Не допоможе морським духам знайти спокій... І сестру не врятує від гіркої долі гірської відьми...

Пролунав різкий стукіт у двері. Айлін різко підхопилася та встала біля вікна з байдужим і гордим виглядом, склавши руки на грудях. Її волосся золотими змійками плавало навколо обличчя, і вона пошкодувала, що розплела коси.

— Входьте!

Чи достатньо холодний її голос? Не можна показувати своїх справжніх почуттів. Делмар не просто так відвіз її від палацу в ту вежу серед руїн. Ймовірно, він не хотів, щоб хтось підслухав їхню розмову. І вона повинна зберігати його таємниці. Ніхто не дізнається, що від Відбору наречених залежить доля морського царя.

Це була Солен. У червоній короткій туніці, що оголювала гострі коліна, вона поривчасто підпливла до Айлін. Тонко задзвеніли підвіски на її браслетах, криваво блиснув рубін в намисті. Очі — лазурит. Волосся — плавлене золото. Шкіра — мармур. Красива.

Але Айлін красивіша.

— Ми можемо вирушити до морської відьми просто зараз, — прошепотіла Солен, переконавшись, що в кімнаті більше нікого немає.

— Далеко плисти? Наскільки це безпечно? — Айлін пригладила локони, збираючи їх у вузол на потилиці. Закріпивши його перловою сіткою, накинула на плечі накидку — темну, з тонкого шовку, що переливався, немов нічне небо.

— Я не можу брати відповідальність за твоє життя, — повільно сказала наяда, і її погляд похолонув. — Але якщо ти мені не довіряєш, нам краще забути про цю ідею.

— Я тобі не довіряю, — спокійно відповіла Айлін. — Але я не зможу забути. І я попливу до ущелини, якщо ти покажеш шлях.

— Ти готова? — Солен удала, що слова суперниці її анітрохи не зачепили.

— Так...

— Я відвернула погляд від твоїх охоронців, до вечора вони будуть впевнені, що ти тут...

— А якщо припливе Лаура, ключниця? — тривожно запитала Айлін.

— Дивись!..

І Солен змахнула рукою. З її пальців зірвалося кілька вогників, вони пропливли до широкого ліжка, перетворилися на туманну хмару, яка прийняла форму людського тіла, засяявши сріблом... За мить на ліжку лежала друга Айлін — і вона мирно спала. Волосся розкидалося по подушках, груди рівно підіймалися, а на щоках грав легкий рум’янець.