Глава 6.5

 Карета різко зупинилася. Течією підхопило довгі рукави Айлін, здалося, ніби якась сила намагається витягнути її назовні. Чи не пов’язано це з різко спалахнулою недовірою до Делмара?

Але хіба міг він заподіяти їй зло?..

Повернулася, пильно дивлячись на нього. Відкинувшись на подушки, він сидить і пальцями барабанить по позолоченій ручці. Потім різко смикає її, відчиняючи дверцята. Виходить, простягає руку, допомагаючи Айлін вибратися з карети. Вона підбирає поділ, сподіваючись, що не заплутається в довгих спідницях і не впаде зі сходів. Повільно спускається, а холод долоні Делмара обпалює. Куди він веде її? Що хоче показати? Дізнатися б, що сталося тоді, за часів Прадавніх!

Обережно обходячи уламки старої стіни, переплетеної водоростями, немов плющем або диким виноградом, Айлін рушила в бік невеликої вцілілої вежі.

Делмар вів її під руку  та мовчав. Темний зів входу, біля якого лежали тріснуті амфори, прикрашені квітковим орнаментом, лякав. Він здавався шляхом у пекло, де в мороці живуть чудовиська й злісні підводні тварюки, що топлять кораблі. Не раз чула Айлін страшні казки від моряків — мовляв, у хвилях з’являються потворні пики, рогаті, волохаті, з палаючими червоним пекельним полум’ям очима, і пахне від тварюк попелом згорілих вогнищ, пахне перегнилими водоростями... Чудовиська чіпляються кігтястими лапами за борти кораблів, тягнуть на дно з диким реготом і свистом, і здається — це голоси бурі зливаються з їх криками в єдиний візерунок.

Але Айлін намагалася не показати свого страху — не дізнається її володар, що вона боїться, не збиється її подих, не здригнеться її рука, що лежить зараз білим птахом в його долоні.

Посміхатися, ступаючи безшумно по золотому піску, притримуючи поділ вільною рукою, посміхатися, йдучи до чорної діри. Посміхатися...

— Ти смілива, міледі... — Делмар першим пірнув у сутінки вежі, клацнувши пальцями, запалив кілька синіх вогників. Вони метеликами злетіли до високого склепіння, і в примарному світлі замерехтіли яскраві кольорові мозаїки на стінах. Викладені з сонячного бурштину, кривавого гранату, зеленого малахіту й синього лазуриту, з вогняного сердоліку та молочно-білого опалу, вони були прекрасні.

Ніколи ще Айлін не бачила такої краси — золоті рибки супроводжували відкриту колісницю морського царя, в яку були запряжені водяні коники зі сріблястими гривами й синьо-зеленими зміїними хвостами... А сам повелитель здавався мармуровою статуєю. На іншій  стіні прекрасна золотоволоса наяда грала на арфі, і волосся її змійками повзло по плечах і грудях. І безсоромна у своїй наготі, але ніби не помічаючи цього, вона дивилася на Айлін і немов намагалася щось сказати їй. Рубіни в вінці і намисто здавалися кривавими краплями, а в очах наяди була туга. На інших двох стінах був зображений палац з його витими башточками й витонченими галереями та кораловий сад, викладений червоними топазами.

— Це був світ, сповнений музики та світла, світ, який танцював з припливами й відливами, жив, підкоряючись місячному циклу й Прадавній магії. Але наша володарка... — Делмар запнувся, і його погляд став гострим, немов лезо.

— Вона пішла? — з розумінням запитала Айлін.

Він кохав її, подумала вона. Він кохав золотоволосу наяду, і всі ці Відбори, всі ці ігри з людьми… він просто шукав когось, хто був би схожий на неї. Когось, хто замінив би її.

Айлін не хотіла бути заміною. На губах відчулась гіркота полину, захотілося розбити прекрасну фреску з наядою. Адже вони схожі... такі ж блакитні сапфірові очі, тонкі зап’ястя, витончена фігурка, волосся такого ж відтінку... риси обличчя здаються дзеркальним відображенням. Немов фреску викладали з Айлін.

— Ти схожа на неї. — Делмар підтвердив її побоювання. — Але ти не вона.

Він не сказав про свої колишні почуття. А може, їх і не було? І Айлін все вигадала?..

Якби він кохав її — чому не врятував, чому не допоміг? Айлін не вірилося, що він би просто так відступився.

— Ти сумуєш за тим світом?

Айлін раптом зрозуміла, що з того часу, як увійшла до цієї вежі, перестала звертатися до морського царя, як того вимагає етикет, а він цього навіть не помітив.

— Я змирився. Але мені б хотілося знати, що вона щаслива. Я давно пробачив… Та й образи не було. Просто я не міг дати їй те, що було потрібно. Вона мріяла про кохання… а я… я був наче морська безодня.

Не любив, подумала Айлін радісно. Не любив!

Він повернувся до неї і нахмурився, ніби намагаючись зрозуміти, про що думає його фрейліна.

— Навіщо потрібен Відбір? — наважилася Айлін запитати про те, що мучило її. Якщо вона сподобалася Делмару, якщо вона полюбила його — то навіщо ці умовності? Навіщо війна? Навіщо змагання? Принизливо боротися за чоловіка, нехай навіть він — володар морів!

— Щоб розвіяти старі прокляття… Та, яка пройде всі випробування, зможе повернути час назад. Виправити мої помилки. Моя пані, допоможи мені зробити це!

Він взяв її руки в свої долоні, поцілував їх по черзі, від чого на щоках Айлін спалахнув рум’янець.

— Допоможу…

І вона перестала боятися.

А поцілунок, яким Делмар торкнувся її губ, здався нескінченно довгим, подарував нові відчуття, змушуючи забути про все — і про суперниць, і про майбутні випробування, і навіть про те, що їй потрібно рятувати сестру.