Глава 6.3

Світанок приніс нові турботи — втечу довелося відкласти, оскільки на туалетному столику лежало запрошення. Блакитний гербовий папір, на якому твердим впевненим почерком без завитків та інших прикрас було виведено всього кілька слів — про те, що леді Айлін чекає прогулянка на гіпокампусах. Що це за тварини такі, леді ні сном, ні духом не знала, але розуміла — від таких прогулянок відмовлятися не можна.

За вікном золотом переливалися райдужні води зі зграйками дрібних рибок, а над прозорими склепіннями кружляли медузи — сутінки розвіялися, як розвіялися тривожні думки, Айлін навіть подумала — а чи не примарилася їй морська відьма?

Може, і не було ніякого задзеркалля? Просто вона була втомлена і зломлена, вражена цим новим розкішним життям?.. Коли ще доводилося їй прокидатися на м’яких перинах під шовковим покривалом?

І коли ще чекало на неї таке ошатне плаття?..

На кріслі біліли мережива й тремтіли сині стрічки, якими було прикрашено дивовижну атласну сукню такого блакитного відтінку, яким буває тільки море в штиль. Або небо наприкінці весни, коли земля вже вмита зливами й оглушена грозами. Довгі розкльошені рукави, по яких в’ється срібний візерунок, здаються крилами чарівного птаха...

Струсивши залишки сну, Айлін, не чекаючи приходу Лаури, одягнулася, і лише шнурівку на спині затягнути не змогла. Так і завмерла перед дзеркалом, розглядаючи себе.

— Гарна! — почувся голос служниці.

І коли встигла увійти?

Айлін злякано обернулася, згадавши про обіцянку морського царя поставити на її двері засув. Виявилося, що якимось дивом він уже зробив це, хоча вона й не покидала своїх покоїв після повернення з балу.

— Хто такі гіпокампуси? — Айлін повернулася спиною, щоб Лаура допомогла зі шнурівкою, і та швидко впоралася з нарядом, зав’язавши на талії пані пишний бант.

— Водяний кінь, він схожий на звичних тобі скакунів, тільки з хвостом, зазвичай його запрягають у колісницю. Гнучкий зміїний хвіст допомагає йому плавати.

Лаура вправно заплела своїй пані кілька кіс, закріпивши їх перловою ниткою, і задумливо почала перебирати прикраси в скриньці. Нарешті, вибрала намисто з рожевого кварцу й перламутрових мушель і такий же браслет з безліччю підвісок.

Айлін байдуже дивилася на камені, засмутившись, що поїздку до морської відьми доведеться відкласти. А що як Солен потім передумає?..

— Не раджу тобі зв’язуватися з цією змією, — похитала головою рибка, і плавники навколо її обличчя стали пронизливо-червоними, немов вона злилася.

І Айлін зрозуміла — вона про Солен.

Але чому? Золотоволоса наяда єдина поставилася до неї з розумінням і без презирства!

— Я сама вирішую, з ким зв’язуватися... — холодно відповіла Айлін і різко встала з пуфика, на якому сиділа, поки служниця робила їй зачіску. — А зараз... зараз не годиться змушувати повелителя чекати.

І вона поспішно покинула свої покої, намагаючись не дивитися на засмучену Лауру. Самій було неприємно, що могла ненароком образити ключницю — але та занадто багато бере на себе, намагаючись вирішувати за Айлін. А довіри до Солен, яку так не любить Лаура, все ж чомусь більше, ніж до неї самої.

Айлін йшла до виходу, намагаючись не надто роздивлятися навколо й не соромитися від присутності охоронців, які з кам’яними обличчями крокували по обидва боки. Зелені стіни, прикрашені коралами, були підсвічені дивними вогниками, але до магії підводного світу дівчина вже звикала. Коридор закінчився швидко, мабуть, охоронці вели її коротким шляхом.

Біля сходів вже стояла білосніжна колісниця, схожа на величезну кручену мушлю, запряжена водяними кіньми. Тварини косили своїми фіалковими очима й були дуже красиві — вкриті блискучою лускою, зі згорнутими подвійною петлею й круто загнутими вгору хвостами, з вузькими зміїними зіницями.

А вдалині, між високими підводними скелями, простягалася долина із золотим піском. До неї вела дорога, по краю якої вилися величезні корали, лежали трикутні мушлі та стелилися, немов трава, червоні і зелені водорості.

Айлін, притримуючи поділ, неспішно зійшла по бірюзових сходах, складених з красивого каменю з сірими прожилками, намагаючись не дивитися з подивом на палац — коли вчора її привіз сюди візник, було занадто темно, і палац здався меншим, ніж був насправді. А зараз вона бачила, що куполи й башточки височіють до самої поверхні води, а золоті пластини, якими замість черепиці викладені дахи, виблискують яскравіше полуденного сонця.

Дверцята колісниці — з чистого бурштину, посипаного перлами, — відчинилися, і Айлін побачила Делмара. Схожий на сивий океан, він був похмурий і величний, вінець з нефриту горів бідовою зеленню на його голові, а сині очі здавалися яскравішими за топази, що прикрашали золотий ланцюг, що звивався по широких грудях. Сапфіровий скіпетр у руці, одяг — порфіра й золото, короткий плащ зі срібної луски… Гарний. Але нескінченно далекий і холодний.

— Мій володар… — Айлін присіла у реверансі, ледь не заплутавшись у пишних спідницях своєї розкішної сукні — все ж вона ще не звикла до такого одягу.

Вирівнялася. І опустила очі. Скромно. Покірно. Хоча так і тягнуло кинути швидкий погляд на Делмара, щоб зрозуміти, як він дивиться на неї, — із захопленням? Або — з нудьгою?.. Але етикет, хай йому грець, велить дивитися вниз. Хто придумав це дурне правило?.. Лаура багато чого встигла їй розповісти після балу, але скільки ж було ще незрозумілого й дивного! Наприклад, чи могла вона прийняти це запрошення? Чи може вона залишатися наодинці з морським царем або повинна була взяти з собою когось? Ту ж Лауру... або Солен?.. Подумавши про те, що довелося б запросити на прогулянку суперницю, Айлін відчула хворобливе роздратування — ні, це було б занадто. І так доводиться миритися з тим, що навколо стільки красунь кружляє, намагаючись зачарувати Делмара! А після вчорашнього поцілунку Айлін зрозуміла абсолютно ясно — вона не хоче нікому поступатися коханням свого повелителя.