Глава 6.2

Айлін поверталася до своїх покоїв у зовсім зіпсованому настрої — було незрозуміло, навіщо морський цар влаштував цю вечерю й чому приховував своє обличчя, надівши шапку-невидимку... Про такі чарівні дещиці вона чула від гірських відьом під час Відбору наречених, розповідали ще, що чарівниками були створені скатертини-самобранки, чоботи-скороходи і ще безліч дивовижних чудес, покликаних спростити життя вельможам та багатим городянам. Звичайно, в бідному рибальському селі ніхто й не чув про таке, і частково Айлін зараз шкодувала про просте й зрозуміле життя, коли можна було не боятися отрути в кубку або кинджала в спину.

Охоронці, в червоних камзолах з простою вишивкою і з жовтими пасками, зі своїми яскравими вогняними плавниками були схожі на індиків — розчервонілі, пихаті... Можливо, вони зараз просто були горді покладеними на них обов’язками, але Айлін тепер подумки не могла називати їх інакше. З дитинства вона любила придумувати назви і прізвиська всьому, що бачила, що оточувало її. Тому охоронці стали індиками, церемоніймейстер — жабою, фрейліни — зміїним кублом і гадюками, а Лаура й подібні до неї істоти — рибками.

Йдучи коридором, прикрашеним кришталем і кристалами, Айлін майже не помічала нічого, ні дивних квітів, ні витончених світильників, лише червона пляма камзола одного з охоронців вела її крізь напівтемряву.

Ось і зал з фонтанами, ось і райдужні струмені, що розсипаються діамантовою крихтою, стікаючи з ротів рибок. Ті самі подушки й диванчики, ті самі столики, ті самі візерунки на мармурі стін... Тільки вона, Айлін, вже не та, що виходила, захоплено роздивляючись навколо і лякаючись кожної тіні після знайденого біля порога серця, що кровоточило. Зараз вона відчувала, ніби всередині натягнулася струна, що дзвеніла від кожного подиху, від кожного руху. Ось-ось обірветься, поранивши на вильоті.

Двері в покої фрейлін були зачинені, але Айлін було все одно — у себе вони чи ще танцюють на балу. Її зараз взагалі майже не хвилювали суперниці, хотілося лише більше дізнатися про те, що чекає попереду… які будуть випробування й що придумає повелитель морів для наяд, спраглих отримати вінець володарки глибин. Здобути найгарніші перлини? Зіткнутися з кракеном? Танцювати на дні скелястого розлому, де живуть чудовиська та страхіття? Невідомо... Може, і не буде ніяких змагань?.. Ні, в це вірилося мало... Якщо на суші був такий важкий Відбір... То тут, за крок від мрії й кохання, буде ще складніше.

З покоїв визирнула Лаура, здивовано подивилася своїми водянистими риб’ячими очима на охоронців, схопила пані за руку і затягла всередину.

— Розповідай! — жадібно вимагала вона, саджаючи Айлін у м’яке крісло й починаючи розминати її ніжки, які, як здалося рибці, втомилися від танців.

Айлін м’яко відсунулася і, виймаючи з зачіски шпильки, прикрашені перлинками, деякий час мовчала, дивлячись на кораловий сад, що виднівся за вікном. На поверхні сонце давно сіло, і сині води освітлювалися лише яскравими рибками, що плавали між підводних дерев, і відблиски — сріблясті, немов луска, — стрибали по мармурових статуях і фонтанах.

— Я не знаю, що тобі розповісти, — нарешті, Айлін повернулася до Лаури. Волосся змійками ковзало по щоках, спускалося до плечей, стікало плащем по грудях і спині, і було все ще незвично зачісувати його в цьому туманному мороці підводного світу, коли пасма плавають навколо голови.

Покоївка зрозуміла це, тут же схопила гребінець зі столика і почала приводити до ладу волосся своєї пані. Воно слухняними локонами розсипалося по плечах, і Айлін зітхнула з полегшенням — всупереч тому, що висока зачіска сподобалася дівчині, постійно ходити з нею було б важко. Та й звикла вона більше до кіс, які або обертала навколо голови, або закручувала кільцями біля скронь, прикрашаючи шовковими стрічками. Тепер їй доведеться забути про прості зачіски, про розпущене волосся... Чи було їй сумно? Хіба що трішки.

— Ми танцювали, — посміхнулася Айлін, забираючи гребінець у Лаури, підхопилася й почала кружляти по кімнаті, раз у раз злітаючи вгору, під стелю — у воді це було зручно, і здавалося, вона не пливе, а летить до прозорого купола, над яким плавають блискучі зграйки рибок і світиться тьмяна камелія місяця. — Ми танцювали й танцювали... А всі дивилися на мене, і здається... Здається, мене не незлюбили за те, що Делмар саме зі мною танцював... Але мені все одно! Все одно!..

Кого вона намагалася в цьому переконати? Себе чи служницю?.. І Лаура з жалістю дивилася на свою пані, яка, здавалося, ось-ось розплачеться. Але замість цього Айлін плавала під стелею, різко смикаючи руками, від чого її рухи були занадто поривчастими. Туніка збилася, обвилася навколо ніг риб’ячим хвостом, і тонко дзвеніли від кожного помаху рук золоті браслети з підвісками.

— А що було потім? — спробувала відвести її увагу служниця, підпливаючи ближче. — Після танців?..

— Делмар запросив мене на вечерю... — Айлін різко завмерла, і волосся її опало, немов квітка зів’яла. Пасма висіли вздовж вузького обличчя, а між бровами з’явилися тривожні зморшки, губи скривилися, немов вона й справді заплаче. Але ні — стрималася, прикусивши нижню губу і піднявши підборіддя. — Він був невидимий… так і не з’явився. Засмутився, коли я розповіла йому про… подарунок.

— Про серце? — зачервоніли плавники Лаури, що явно свідчило про те, що вона злиться. Досі не могла, мабуть, забути про прокляте серце, як і її пані.

— Тепер у мене є особиста охорона… і я не зможу непомітно покинути палац. Це погано…