Глава 6.1

ГЛАВА 6

Двері за Айлін зачинилися, і вона злякано здригнулася. Обернулася, кинувшись до них верткою змійкою, щоб відчинити, але стулки не піддалися. Світло стало не таким яскравим — і наяда змогла озирнутися, намагаючись впоратися з жахом, який піднявся в ній, щойно Жаба завів її в цю кімнату.

Мерзенний придворний зник, а кімната виявилася без вікон і з напівпрозорою стелею — було видно товщу зеленувато-синьої води, підсвіченої сонцем, від чого кришталь склепіння здавався облитий рідким золотом. Там плавали рибки й медузи, ковзали вугри... А стіни кімнати з білого каменю з рожевими прожилками світилися м’яко й рівно. Витончені кристали кварцу прикрашали його, майоріли дивовижними квітами.

А посередині стояв круглий столик, вкритий білосніжною скатертиною, яку чомусь не змивало водою. Втім, до магії цього світу Айлін намагалася звикнути й не надто дивуватися всьому, що бачила.

Заграла ніжна музика, і на столі з’явилися таці з їжею, глечик і кубки з медово-золотистою рідиною, яка дивним чином не змішувалася з водою. Тут же стояла різьблена дерев’яна лавка, переплетена червоними квітами, схожими на земні лілії. Такі ж букети червоніли в малахітових вазах, розставлених по кутах кімнати.

Невидимий господар привітав Айлін низьким грудним голосом — здалося, що він говорить в мушлю, щоб змінити тембр.

Вона присіла в реверансі, якого навчила її Лаура перед балом, почула тихий смішок і відчула, що червоніє. Чомусь вона соромилася перед невидимкою, не знаючи, навіщо її покликали сюди.

— Дозвольте пригостити вас делікатесами, які дарує нам море, — шелест цього голосу пролунав уже праворуч, немов його власник за мить перемістився в цей бік.

Айлін збентежено посміхнулася і зробила крок до столу, невидимий господар допоміг їй сісти і простягнув кубок з напоєм, який пах сонячними земними травами, нагадуючи про минуле життя, яке довелося залишити заради підводного царства. Але жалю не було, лише впевненість у правильному виборі. Айлін подобався цей світ, його магія зачаровувала і зводила з розуму. Хотілося дізнатися якомога більше і про палац, і про його мешканців, і про самого царя...

М’ясо морського карася виявилося дуже ніжним і соковитим, анчоуси і тріска мали чудовий пряний смак, а барамунді — білий морський окунь — був приготований так майстерно, що здавалося, тане в роті. Страва з водоростями, креветками і крабами з’явилася замість рибної, і Айлін, усвідомивши, що востаннє їла після втихомирення бурі, що було майже два дні тому, жадібно накинулася на їжу. Через тривоги і хвилювання апетиту вранці майже не було, але зараз вона насолоджувалася бенкетом, немов ніколи не куштувала нічого подібного.

Невидимка ж вправно міняв прилади, страви, підливав у вигнутий кубок бурштинове вино — воно здавалося рідкою смолою, було густим, як желе або риб’ячий жир, і чорна осетрова ікра, якою господар годував Айлін з маленької срібної ложечки, доповнювала хмільний солодкуватий смак.  Наяда відчувала себе збентежено і раз у раз спалахувала від цього.

Гіркою височіли мідії — трохи солонуваті, вони були прекрасні, і Айлін насолоджувалася частуванням, намагаючись все ж зрозуміти, хто міг запросити її на цю вечерю. Величезний осетер у срібному блюді, м’ясо катрана, тріскові язики... З’їсти все було неможливо, але Айлін намагалася скуштувати всього потроху, щоб не образити невидимку, який прислужував їй за столом. Ось розгорнулася серветка, ледь вона простягнула до неї руку, і Айлін вдячно кивнула в порожнечу.

Тушкована білуга, кальмари, лангусти і лобстери, лосось і горбуша — прикрашені водоростями ароматні скибочки риби з’являлися ще й ще, але Айлін вже не могла проковтнути ні шматочка.

— Вам подобаються ваші покої? — запитав невидимка, доливаючи хмільного напою.

У Айлін вже трохи паморочилося в голові, але вона покірно прийняла кубок — страх зник, було лише цікаво, хто і навіщо покликав її? Втім, вона вже здогадувалася, залишалося переконатися... але як?

— Вони розкішні й затишні, тільки… чи замикаються зсередини? — Вона трохи удавано зітхнула. — Не хотілося б одного разу прокинутися в ліжку, повному отруйних медуз!

— Вас хтось образив?

Їй здалося, чи в голосі пролунав гнів?

— Ні, — повільно відповіла вона, ретельно зважуючи кожне слово. — Але я боюся за своє життя.

Зависла гнітюча тиша, а потім раптом піднявся глечик з вином і полетів у стіну, розбившись на сотні перламутрових осколків. Блискуча крихта хвилею опустилася на мозаїчну підлогу, і золоті струмені напою закрутилися над нею, не змішуючись з водою.

Айлін здригнулася, але лише міцніше стиснула свій кубок і одним махом випила його вміст. Не можна показати свій страх. Треба бути сильною.

— На ваших дверях буде засув, — почувся гучний голос невидимки. — І вам буде виділено двох охоронців, ви більше не будете ходити по палацу без супроводу.

— Дякую, — з полегшенням видихнула Айлін. Поставила кубок на столик, ледь стримуючи тремтіння. Застигла з прямою спиною, не знаючи, що ще сказати. На дуже дивній ноті завершується ця вечеря.

— Я приготував вам подарунок, — і невидимка дістав зі скриньки, що стояла на краю столу, великий смарагд розміром з голубине яйце. Камінь висів на тонкому золотому ланцюжку, і здавалося, увібрав у себе всю зелень лісів і морів, всі іскри сонячного світла, всю красу підводного та наземного царств.