Глава 5.4

Коли й куди зник зі свого трону Делмар, Айлін не помітила — занадто була захоплена гуслярами й танцівницями, які розважали придворних. Граціозні морські німфи в коротких білих туніках, з розпущеним волоссям, прикрашеним перлами, кружляли під куполом, і в розсіяному бурштиновому світлі вони здавалися дивними примарами, витканими з місячних відблисків і прозорих, як кришталь, струменів. А музиканти, що розмістилися у величезній мушлі, монотонно перебирали струни, і обличчя їх здавалися Айлін дивно схожими — ніби вони були братами.

Коли танець німф закінчився, і вони попливли із зали, супроводжувані захопленими поглядами придворних, трон уже був порожній, і Айлін розчаровано стояла серед наяд, майже не слухаючи їхні розмови. Чомусь це дуже не сподобалося Ламар — вона була найзарозумілішою і самозакоханою серед фрейлін морського царя. Здавалося, вона вже бачить зубчасту корону на своїй чарівній голівці, і тому може дозволити собі таку поведінку.

— Вона фаворитка нашого повелителя, — прошепотіла Солен, яку тут чомусь не дуже любили. — Не знаю, що він у ній побачив… — і вона закотила очі.

Айлін стримано посміхнулася. Обговорювати суперниць не входило в її плани. Спочатку потрібно розібратися з етикетом і виручити сестру, яка через сім ночей може стати полонянкою гори, навіки оселившись у сизому сутінку печер. Відьми ніколи не втрачали свого...

Оскільки Делмар покинув тронний зал, Айлін теж не терпілося повернутися до своїх покоїв, щоб як слід розпитати про все Лауру. Може, вона навіть допоможе знайти чудовисько, яке бачила Айлін по той бік дзеркала? Наяда хотіла б знову повернутися за межу, але як вона пояснить своє повторне зникнення?..

— Довго триватиме бал? — запитала вона у Солен, розуміючи, що крім неї навряд чи хто зараз захоче розмовляти з новою наядою... Колючі погляди, стиснуті губи... Але хіба вона винна в тому, що змогла привернути увагу Делмара?..

— До ранку, — з цікавістю подивилася на Айлін Солен, і в її топазових очах промайнуло щось дивне, дике... І неприборкане. Її погляд був схожий на море перед штилем. — Але нам не обов’язково перебувати тут весь час. Витримаємо до заходу сонця і можемо бути вільними. Хочеш, я покажу тобі палац і сад?..

— Наш володар просив мене подбати про Арін, — втрутилася в розмову Ламар, визивно дивлячись на Солен, немов чекаючи, що та вступить з нею в суперечку.

Айлін проігнорувала, що наяда спотворила її ім’я, — адже це було зроблено спеціально, посміхнулася якомога привітніше і сказала:

— Дякую, але я занадто втомилася за останні дні… Думаю, огляд дивовиж можна залишити на інший день.

— Моя пані, — підплив церемоніймейстер і вклонився Айлін, — прошу вас слідувати за мною, наш повелитель приготував подарунок на честь вашого прибуття в його палац. Це не займе багато часу, а після я відправлю за Лаурою, щоб вона супроводила вас до ваших покоїв.

Айлін посміхнулася йому й з полегшенням покинула наяд, відчуваючи спиною голки їх колючих незадоволених поглядів. Увага до неї Делмара не подобалася фрейлінам, здається, потрібно готуватися до чогось більш серйозного, ніж серце під дверима.

— Хто може навчити мене етикету і правилам поведінки при дворі? — запитала вона у Жаби, поки вони плили повз морських чортів у червоних і золотих камзолах.

Пролітали повз дзеркала і скупчення кришталевих айстр, що розпускалися на мармурових стінах, повз портрети в золотих рамах, повз вирізані з нефриту й малахіту столики та вази, повз безліч коралів, які тут замінювали квіти. Красиво. Витончено. Чарівно.

— Решта фрейлін повинні допомогти в усьому розібратися, я так зрозумів, що пані Ламар попросили подбати про вас, — кинув провідник швидкий погляд на Айлін, але її обличчя залишилося незворушним. — Втім, ви завжди можете звернутися до мене...

— А як у палаці ставляться до безпеки? — поставила незручне питання Айлін.

— Ви чогось боїтеся? — награно здивувався церемоніймейстер і поважно кивнув лакеям, які відчинили перед ними стулки мушлі.

Тронна зала залишилася позаду, і таємнича напівтемрява коридору, освітлена лише жовтими каменями під стелею, поглинула всі звуки, що долинали з урочистостей.

— Так… — обережно сказала Айлін. — Лаура не розповідала вам про сьогоднішню подію?

— Про серце? О, дурниця яка! — відмахнувся Жаба. — Не звертайте уваги на дурні жарти!

Дурні жарти? Айлін ледь не сказала церемоніймейстеру все, що вона думає про ці нібито жарти, але швидко взяла себе в руки і спробувала надати обличчю безтурботний вираз. Ні, вона не знає, хто тут ворог, хто на що здатний, і вона не буде ні з ким сваритися чи скандалити... Це загрожує отрутою в чаші.

Та й зараз... Звідки вона знає, куди веде її Жаба? Він пливе, такий важливий і пихатий, а вона повністю в його владі в цих звивистих коридорах — скільки поворотів вони минули? Скільки було дверей і невеликих кімнат?.. Якщо провідник задумав щось недобре, якщо він кине її тут... Та вона ж до кінця віку буде блукати в цьому мармуровому лабіринті! Страх збурився в наяді, штормовою хвилею плеснув у кров, і здалося, що серце б’ється швидше й голосніше. А коридор став ще похмурішим, ще темнішим, камені світили занадто тьмяно, і Айлін почала задихатися.

— Куди ми пливемо? — стурбовано запитала вона, намагаючись, щоб її голос звучав рівно. Не варто показувати Жабі, як вона злякалася.