Глава 5.3

Але ось музика стала голоснішою, Делмар закружляв Айлін по залі, і все зникло. Зникли вельможі і здивований церемоніймейстер — адже час танців ще не настав!.. Зникли прекрасні наяди, кожна з яких мріяла зараз опинитися на місці Айлін...

А вона несвідомо намагалася вести свого повелителя в танці, немов хотіла відвести бурю подалі від узбережжя. Як би там не було, вона все ще пам’ятає й любить свою сім’ю.

І вона спробує захистити людей від стихії.

І якщо хто бачив шторм, що наближався до берега, то з подивом звернув увагу на те, як буря йде у відкрите море, даруючи людям спокій. І придивившись, у вихорі можна було розрізнити пару — прекрасну дівчину в обіймах сильного і ставного чоловіка.

Поки тривав танець, Айлін забула, де вона — тиск води зник, вона літала в обіймах морського володаря і не вірила, що його погляд знову затуманюється. Адже бачила, бачила вона щойно світло й радість в його очах! Бачила, як золоті іскри спалахували в блакитній безодні!

Музика стихла — різко, на одній ноті. Немов струни обірвали.

Делмар ввічливо вклонився і провів Айлін до зграйки фрейлін, що стояли біля другої зліва колони — за ними товпилися морські чорти й жабоподібні створіння, трохи далі — істоти, схожі на Лауру, з риб’ячими головами на тонких шиях і прозорими та довгими плавниками на ногах і руках, які здавалися здалеку білими й рожевими вуалями, присипаними самоцвітною крихтою. Люстро на стіні віддзеркалювало гостей морського повелителя, через це здавалося, що придворних набагато більше.

Айлін продовжувала ловити на собі гострі погляди, але намагалася удавати, ніби нічого не відбувається. Головне — Делмар помітив її! Він танцював з нею! Саме з нею, і ні з ким іншим! Вона ще не знала придворного етикету, але інтуїтивно розуміла, що якщо Делмар почав бал з танцю з нею, то це щось означає. Потрібно буде потім запитати у Жаби — так вона стала називати про себе церемоніймейстера — чи не говорить цей танець про те, що володар прихильний до неї.

Знову заграла музика, але тепер вже весела й запальна, в ній чулися бубни і дзвіночки, скрипки й сопілки — шторм пішов у відкрите море, і можна не хвилюватися про рибальське селище, де залишилися батьки та сестра. Айлін сподівалася, що Делмар не розсердиться на неї за це, адже під час танцю він ніяк не відреагував, коли вона повела його та шторм убік.

Поки придворні розважалися, пустившись у танок, одна з наяд, струнка світловолоса Ламар, підпливла до повелителя, витончено рухаючи стегнами і плечима в такт музиці, щось зашепотіла. Він не посміхнувся, лише блиснув очима в бік інших фрейлін, серед яких завмерла Айлін, не знаючи, що їй робити далі.

Дзеркало, яке раптом виявилося дуже близько, вабило її в тумани світу мрій — звідти зникло відображення бального залу з його зеленими колонами і кришталевими зростками кристалів на стінах...  Здалося, що хтось кличе Айлін, манить у світ химерних відображень. Поки на неї не звертали уваги, вона наблизилася до дзеркала, і раптом все закрутилося, закрутилося, дикий вир захопив її, щоб через мить викинути на берег — незнайомий, чужий... Хоча далека скеля, що стирчала з туману, немов зуб старої відьми, була дивно схожа на ту, в якій наяда проводила Відбір наречених.

А над морем сходило сонце. І вугільно-чорні скелі забарвилися кров’ю зорі, і плескалося розплавлене золото в густій синяві вод...

Айлін згадала стару казку про те, що колись, у давні часи, один раз на рік відступав прибій, гарчав диким звіром, не сміючи торкнутися кам’янистого берега і стрімкої скелі. Казали, що тоді оголювалося морське дно, усіяне перлами, витими мушлями та витонченими кораловими гілочками... Водорості зеленим волоссям наяд темніли в холодному тумані, і з’являвся на березі головний скарб моря — його дочка, прекрасна піниста діва із золотим волоссям і блакитними, як морська вода, очима. По шкірі її повзла зміїним візерунком луска, виблискувала на сонці, іскрилася багряно, і посміхалася діва світу, і тримала в руках золоту корону.

Кому вона віддала вінець прадавніх підводних королів, що стали піною морською, солоною водою й північним вітром?

Хто виявився гідним скарбу темних морів і туманів?

У Делмара на вінці великі топази… виблискують алмази. Це інша корона.

Айлін стоїть, дивиться на море... Тремтить туман, пронизливо кричать чайки, і морські духи сидять на прибережних валунах, тихо завиваючи... І здається — це співає вітер, що несе запахи солі й дощу. Холодного каменю й риби. Гнилої деревини — вдалині скелет корабля, оброслий ракушняком і коралами. Він викинутий на берег хвилями так давно, що ніхто не знає, звідки та куди він йшов. Не одна наречена не дочекалася свого моряка. Не одна наречена стала морським духом, кинувшись у безодню... І хто знає, раптом це її тінь, туманна мара, прилетіла на цей берег і зараз кружляє біля самотньої чорної скелі? Кличе коханого криком чайки. Плаче дощем...

А та, яка була прекрасною, як світанок, стала страшною морською відьмою через старе прокляття, яке знищило підводний народ. Не подобалося відьмі яскраве сонячне світло, але народження нового дня дарує спокій темній душі.

І звідкись прийшло до Айлін знання — вірить та, яка стала жаскою, як темна ніч, що одного разу побачить величезну хвилю, і оголиться морське дно, і золотий вінець подарує їй чарівна діва — нова повелителька морів.

І спаде Прокляття.

І зникнуть чари тієї, яка колись віддала пітьмі дітей моря.