Глава 5.1

ГЛАВА 5

 — Вітаю вас у палаці його царської величності Делмара Сяйного, — пролунав гучний голос морського чорта. У синьому камзолі, високій шапці з хутра якоїсь водної тварини, він здавався сповненим пихи. Він був дивно схожий на того демона, який привіз сюди Айлін у кареті, навіть хвіст раз у раз сіпався і здіймався точнісінько, як у того. Копит розгледіти не вдалося — втім, чому це морська нечисть повинна бути  в точності схожа на земну?  

Айлін взагалі була дуже здивована, що мешканці цього дивного світу позбавлені риб’ячих хвостів. Чомусь вона думала, що без них тут нікуди, чекала й сама отримати блискуче переливчасте диво, але поки що єдиною зміною в зовнішності була поява луски. Вона вилася витонченим візерунком по білій шкірі, охоплюючи зап’ястя браслетами, і Айлін раз у раз милувалася ними, ніби чекаючи, що ця краса вкриє руки повністю. Подібне не жахало дівчину, а ось зарозумілі діви з холодними риб’ячими очима, що сиділи на кольорових подушках, лякали. Своєю байдужістю і крижаними кинджалами поглядів. Тонкими губами. Хижими вищирами на красивих витончених обличчях.

Здається, її тут не чекали.

Вона спробувала удати, що і їй наяди абсолютно нецікаві, і посміхнулася морському чорту в синьому камзолі.

— Це найближчий слуга царя, дворецький… — прошепотіла якомога тихіше Лаура. — Він тут найважливіша особа, розпорядник. Чарники та кухарі будуть прислужувати на бенкеті, з ними не спілкуйся, сиди, дивлячись прямо перед собою. Не смій голосно сміятися, ні на кого не дивись пильно… Шкода, що я не встигла тобі все розповісти, а треба було… І поки його царська величність сам з тобою не заговорить, мовчи як риба!

І служниця попливла, тільки її й бачили — лише плавники зазеленіли, що, здається, було вираженням задоволення і радості. Айлін же з раптовою незрозумілою злістю подумала, що Лаура могла б і розповісти їй про придворний етикет, поки возилася з зачіскою. Невже служниця не зробила цього спеціально? Невже хотіла, щоб Айлін порушила етикет і зганьбилася в очах Делмара? Раптом Лаура шпигує на когось із наяд?

І як це раніше не спало Айлін на думку?

Делмар...

Гарне ім’я. Наче плескіт хвилі об скелю, крик чайки в піднебессі або звук грому в бурю... На узбережжі ніхто не знав, як звуть морського царя, але чомусь Айлін здавалося, що для неї це не було таємницею. Ім’я було звичним. Рідним.

— Дозвольте провести вас до церемоніймейстера, — галантно сказав міністр, а Айлін здивовано поглянула на нього, але поспішно опустила очі.

Дивно, що перша людина при дворі особисто зустрічає її, але ж не запитаєш про причини? Потрібно мовчати і посміхатися. Мовчати і посміхатися. Розберемося. Пізніше.

А поки що треба спробувати зрозуміти, хто так сильно зненавидів її, що зважився зіпсувати настрій перед балом. Ось вони сидять, рядком — красиві, витончені, немов порцелянові статуетки, в різнобарвних вбраннях з шовку та атласу, і, здається, це яскраві метелики злетілися до палацу морського володаря. Високі зачіски, перлинні сітки на волоссі, вінці та скроневі кільця із золота, прикраси з бірюзи й топазів, з небесно-блакитного лазуриту та великих перлів, візерункові пояси та срібна в’язь луски на шкірі — у кого на руках, у кого на обличчі, в однієї з наяд навіть на грудях і плечах.

І вона дивиться на Айлін злісніше, ніж інші.

Чи їй це здається?

— Ламар, — чує Айлін немов здалеку голос церемоніймейстера, який почав представляти їй фрейлін. Міністр уже поплив — і коли встиг? — і тепер поруч із дівчиною плаває щось жабоподібне, в білій перуці й золотистому камзолі, в мереживній сорочці. Мереживо на запалих грудях стовбурчиться, виблискує бурштинова брошка, товстий ланцюг звивається, прикрашений великими молочними опалами.

Мабуть, Ламар — ім’я цієї зарозумілої красуні. Її вбрання виблискує золотим візерунком, а яскраво-блакитний шовк може змагатися з яскравим весняним небом. Намисто з коралів, браслети — широкі, пласкі, від зап’ястя до плеча, і тонкий золотий обідок у волоссі, на якому горить вогнем великий рубін. Вона пішла в минулий Відбір, коли брала в ньому участь Есме. І тоді вона не була такою гордою. Айлін ще пам’ятає, як вона ридала й чіплялася за шамана, який намагався завести її у хвилі. Всі в селищі тоді ще хвилювалися — а раптом наречена морського царя втече в найвідповідальніший момент і все зіпсує? Покарання було б жорстоким...

— Ми знайомі,  — холодно обриває Ламар жабу, посміхається уїдливо, і здається — розірвала б Айлін, якби її воля.

Вона підклала серце під двері покоїв?

Або ось ця синьоока діва в білій туніці з вишивкою зі срібла? А, може, її сусідка, золотоволоса й висока, на шкірі якої майже немає луски — чи означає це, що вона схована під сукнею?.. Імена та обличчя змішуються, Айлін намагається відразу запам’ятати їх усіх, втім, це не здається складним.

Мовчати і посміхатися.

Кивати з байдужим царським виглядом, щоб усі бачили, що прийшла та, яка зможе перемогти. Та, яка не відступить. Та, яка підкорить морського царя.

Бурштин горить в очах Ламар, яка, здається, вже ненавидить Айлін... Хоча поки що ніби й немає за що.

Дарія — сестра співачки Карри — вбрана в зелене, що так пасує до її вогняного волосся, сидить з легкою посмішкою, стиснувши руки під мереживною вуаллю. Цікаво, вона теж дивно співає?.. Дарія майже не дивиться на Айлін, удаючи, що суперниці тут немає.