Глава 4.5

Палац засліпив Айлін блиском дорогоцінних каменів, вразив чарівними світильниками, що здавалися маленькими сонцями, які горіли під кришталевими склепіннями. Високі сходи вели до нефритових колон, за якими виднілася бурштинова зала — вона була виточена з величезної брили цього каменю, в якому застигли мушки й метелики, витончені тонкі гілочки та квіти старого світу, який виявився замурованим в медовий полон.
Айлін, все так само закутуючись у своє довге волосся, йшла, ледь дихаючи, повз величну зелену колонаду, що була схожа на застиглий у камені ліс. Поки що палац здавався порожнім, і дівчину зустріла тільки дивна жінка-риба. Вона випливла до парку, ледь зупинилася карета, і допомогла Айлін вийти. Маючи майже людське обличчя й статуру, вона прикувала до себе цікавий погляд нової нареченої морського царя — на красивій лебедині шиї тремтіли плавники і довгий червоний хвіст справжнісінької риби, щоправда, зі звичайними рисами обличчя, гострими й витонченими. На тілі, вкритому блискучою сріблястою лускою, теж червоніли плавники, а між пальцями були видні перетинки. Завдяки своєму тілу, ця підводна мешканка плавала дуже швидко і легко, і Айлін анітрохи не злякалася такої незвичайної зовнішності. До того ж, вона розуміла, що цей світ відрізняється від звичного їй, і що зустрінеться ще чимало чудес і дивовиж.
Бурштиновий зал залишився позаду, тепер Айлін і її супутниця пливли по мармуровому коридору, який освітлювався вставленими в стіни яскраво-червоними каменями, які кидали яскраві відблиски, і здавалося, що це не прожилки білого мармуру — а тече з розірваних ран кров.
Айлін була рада, коли ці моторошні коридори залишилися позаду, і її погляду відкрилася величезна зала з кришталю й перлів. Посередині неї височів вирізаний з білого каменю фонтан, і якась магія дозволяла струменіти різноколірним водам таким дивним чином, немов ця кімната не була заповнена водою, як все в цьому світі. Навколо фонтану, прямо на візерунковій підлозі, лежали подушки, стояли високі вази з червоними коралами, а в дальній стіні виднілися вигнуті двері. Перерахувати їх Айлін не встигла, оскільки супутниця поспішно потягла її в крайню праворуч. А дівчині здалося, що в цій залі за нею хтось спостерігав. Вона недовірливо озирнулася — нікого.
— Тут навіть стіни мають очі й вуха, — сказала жінка-риба, прикриваючи двері.
— Я буду пам’ятати, — тихо відповіла Айлін, роздивляючись кімнату. Мабуть, тепер це будуть її покої. Стіни, оббиті блискучим рожевим атласом, були прикрашені картинами в позолочених рамах і візерунком з великих перлів, який йшов до стелі. Звичний для ока корал червонів біля вікна — величезне, на всю стіну, воно давало можливість побачити всю красу підводного світу. Золотий пісок і мушлі, пишні водорості, здавалося — це вітер колише їх, а не підводна течія… Вітер — як у степу, звичному для Айлін.
Вона підійшла до крісла у вигляді мушлі, що було застелене червоною тканиною, під яку підклали подушечку. М’яко. Добре... Очі боліли від недосипання, але поговорити з підводною істотою було важливіше.
— Як вас звати? — запитала Айлін. — І чому ми нікого не зустріли по дорозі?
— Я Лаура, — вклонилася служниця, і її плавники змінили колір на золотий. — І я буду піклуватися про тебе. Так побажав наш повелитель. А зараз тут порожньо через траур… днями загинула одна з наречених, віддана морю ще чотири Відбори тому.
— І що з нею сталося? — Айлін стало страшно.
— Заплуталася в сітках і занадто багато часу провела на суші… Висохла. Запам’ятай, Айлін, не можна перебувати на поверхні більш як три ночі. Якщо не встигнеш повернутися в море…
— Загинеш… — закінчила за неї наяда.
І голос її був байдуже-холодний, хоча серце билося з подвоєною силою.
— Тобі потрібно відпочити. Потім я розповім тобі про правила та етикет…
І Лаура випливла з кімнати, залишаючи Айлін наодинці з її похмурими думками. Але не встигла дівчина перебратися в ліжко, що ховалося в ніші за тонкими шовковими завісами, як у покої постукали.
Голосно та вимогливо.
Айлін кинулася до виходу, різко відчинила двері, але за нею нікого не було.
Лише біля порога стікало кров’ю порізане чимось гострим людське серце, і тонкі червоні нитки тягнулися по воді, звиваючись у кільця, розповзаючись змійками по коридору. Айлін почула чийсь нестямний вереск і зрозуміла — це кричить вона.