Глава 4.1

ГЛАВА 4

— Мій повелитель...

Зміїний шепіт плинув під кришталевими склепіннями, крізь які було видно далеке осіннє сонце, що розпускалося білою лілією.

На поверхні виють вітри й літає над хвилями сухе листя, розсипаючись сивим попелом, а тут, у палаці морського володаря Делмара, панує вічна напівтемрява. Зелені тіні ковзають по золотистому піску, і батоги бурих водоростей здаються дивними травами. І підводні луки, підхоплені грайливою течією, виблискують смарагдовим крихтою.

Делмар не пам’ятав, що було до моря. Не пам’ятав і не хотів згадувати. Його трон з мармуру і великих рожевих перлин стоїть у залі, що виблискує золотими пластинами і синіми топазами — вони іскряться, заломлюючись у зелених водах, які відчуваються туманною мрякою або дрібною сіткою дощу. Його палац з червоних коралів і прозорого кришталю виблискує витонченим вінцем на вершині підводної скелі, виті перламутрові мушлі світяться в сутінках, і кожна з них є окремою залою або покоями.

Але в стінах палацу немає радості, немає щастя, най і обласканий він сонячним бурштином, що ллється з іншого світу.

Того світу, звідки приходять такі, як вона, прекрасна Ламар, яка заявилася до морського царя з черговим набридливим проханням, яке він не захоче виконати.

Колись у неї було інше життя — але все це минуло, зараз вона служить морю і Делмару. Її очі — осколки гірського кришталю, її шкіра — холодний мармур, її волосся — пишні білі водорості, а губи — корал.

Але вона занадто самовпевнена й пихата. І вона боїться — адже все ближче той день, коли люди віддадуть Делмару те, що повинні.

Дівчину з місячним волоссям і небесними очима. Дівчину, яка може стати для нього порятунком. Так було передбачено.

Але поки він отримував лише холодні тіні іншого світу — вони спускалися на дно переляканими і тремтячими, благаючи про милість, але незабаром, переконавшись, що їхньому життю нічого не загрожує, знаходили звичну Делмару байдужість. Очі скляніли, серця кам’яніли, почуття... А чи любили вони море? Ні, вони його боялися.

Вони збивалися в зграйки, немов блискучі рибки, і танцювали в зеленому мареві морських вод, радуючи погляд Делмара своєю красою.

Ось тільки серце не оживало.

— Я слухаю... — відгукнувся він, ковзнувши поглядом по стрункій, закутаній в шовк волосся, наяді. Переплетені срібними ланцюжками пасма розпускалися навколо її витонченого обличчя дивною квіткою, ковзали по плечах і животу, раз у раз намагалися обійняти Делмара, обвити його, укласти в тонкі ланцюги... І ось він уже в сітці цього білого волосся, яке здається тонким дротом, міцним і колючим.

— Мій повелитель, у вашому палаці знову стало нудно й холодно. — Риб’ячі очі Ламар порожні, долоні холодні й гострі, як кинджали. — Нам із сестрами не вистачає веселощів і пісень... Не вистачає...

— Штормів? — Делмар глузливо підняв брови. — Ваші танці завжди закінчуються смертю моряків і загибеллю кораблів.

— Чому минулий бал був перерваний так… раптово? — хижо оскалилася підводна діва, намагаючись обійняти свого повелителя.

Але він різко відсунувся, від чого вода спінилася, і дрібні рибки злякано кинулися під корали, що червоніли біля підводних скель.

— Ти знаєш причину.

Голос Делмара був холодним.

І Ламар зрозуміла, що він злиться. Це було добре. Вона ощирилася, відпливла трохи вбік, щоб його гнів не заподіяв їй болю. Якщо він розлютиться ще сильніше, то викличе бурю... А шторм принесе підводним дівам нові іграшки. Розірвані вітром вітрила й потемніле дерево, бліді мерці з байдужими очима та синіми губами, які можна цілувати... Прикраси й меблі, дзеркала і тканини... І ще багато дивовижних речей, яких немає в палаці Делмара.

Якби Ламар не боялася повелителя, вона сама б випливла на поверхню з чарівною мушлею, в якій живе штормовий вітер — колись давно Делмар дозволяв їй ці забави... Але чомусь в останні роки він став іншим. Заборонив звичні ігри й танці, захищаючи людей від морського гніву. Звичайно, люди платять за свій спокій, і сама Ламар колись увійшла в морські хвилі, щоб назавжди змінитися, її кров стала солоною водою, серце — гранітом чорної скелі... Але вона не шкодувала.

Ніхто не шкодував.

Тільки Делмар все сумніший.

Він відштовхнувся від морського дна і стрімко поплив вгору — до золотистої кулі сонця, яке ледь було видно крізь товщу зелених вод. Наяда милувалася його сильними руками, вкритими лускою, його потужними широкими грудьми і довгими ногами... Його золотим волоссям, в якому заплуталися водорості і дрібні перлини. Він був гарний.

Але Ламар не любила його.

Напевно, тому він відібрав штормовий вітер і заборонив їй топити кораблі.

Він відчуває її байдужість.

Наяда сховалася серед заростей коралів, щоб побути на самоті й подумати, як навчитися любити свого повелителя і як повернути його увагу. Адже наближався час вибору нареченої — морська відьма передбачила Делмару, що ось-ось настане та година, коли він повинен буде подарувати своїй стихії повелительку.

І Ламар зробить все — але стане морською володаркою.

Її очі спалахнули синім полум’ям, коли вона згадала про відьму. Ось хто допоможе їй!