Глава 3.4

Дівчат, вбраних у білий шовк, вишитий ніжним перлами й червоними стрічками, що здавалися кривавими, вивели на берег. Скеля, в якій були печери гірських відьом, де провели останні чотири місяці наречені, височіла величезним чорним велетнем, кидаючи тінь на рибальське селище. Біля хатин, критих очеретом, стояли мовчазні люди — ніхто не плакав, ніхто не тужив, і це вразило Айлін.

Що б не було — і ніхто не пошкодує ні про неї, яка мріяла про морські глибини, ні про егоїстичну Шейлу, яка стоїть зараз праворуч від неї і злобно блискає чорними очима на всі боки, ні про співачку Карру, чий голос чистий і дзвінкий, як кришталевий струмок, а очі холодні, немов лід. Ніхто не пошкодує про Дон і Ліенн — вони такі схожі між собою, обидві світловолосі й кароокі, сонячні. Море погубить дівчат, якщо жереб випаде їм — і боги не могли цього не бачити.

Айлін поглядала на батьків і на Есме — сестра була бліда й худа, вона так і не вийшла заміж, а це означає, що через кілька місяців гірські відьми заберуть її до себе, щоб зробити такою ж, як вони самі. Мудрою й байдужою до всього. Навчать чаклувати і варити настої з степових трав і водоростей, навчать бачити пророчі сни, і вона звикне до темряви підземель, до холоду кам’яних стель і туманів, що повзуть з моря.

Айлін було шкода Есмі, але вона нічим не могла їй допомогти. Принаймні, поки що.

Ось якщо вона піде в море і стане володаркою глибин... але хіба встигне вона? Адже термін, відведений Есмі, занадто малий.

Заради неї Айлін зробить все — і навіть підкорить морського царя.

— Якщо ти бачила його, то скажи — який він? — раптом запитала Шейла, слухаючи звуки тамбурина, що кам’яною крихтою посипалися на гальку.

Шаман, одягнений у шкуру тюленя, обвішаний амулетами з великими мушлями й кістками риб, танцював у прибої, закликаючи богів спуститися з небес і насолодитися жертовною кров’ю. Він співав про загибель сонця і його нове народження, про підземних мешканців і прокляття морів, через яке чарівний народ пішов у Пагорби. Він співав про моторошних чудовиськ, що топлять кораблі, і просив спокою для людей. Просив хороший улов і штиль, просив не брати більше, ніж належить, — а належне стояло в білих шовках і мружилося на західне сонце, яке золотою кулею світилося в тумані, лілово-сірому, хиткому, що здавався межею між світом живих і мертвих, світом людей і морських духів.

— Чому ти мовчиш? — трохи зло кинула Шейла, не дивлячись на Айлін.

Чорне волосся, стягнуте перловою сіткою, ховало кілька сивих пасом — вони з’явилися після тієї ночі, коли збожеволіли Сорра і Ліенн. Що бачила Шейла у своїх видіннях? Які страхи вкрили сріблом її волосся?

Айлін не знала, втім, вона й не намагалася дізнатись — розуміла, що ніхто їй цього не скаже.

— Я не знаю, що тобі відповісти. — Вона згадувала красивого чоловіка, чиє тіло, прикрашене піною, виблискувало бронзою в променях сонця, чиї очі здавалися осколками кришталю, рот — розверстою раною, а риси обличчя були немов висічені з мармуру. Хтось назвав би його жахливим. Він міг налякати холодом погляду і своїм велетенським зростом — як любити стихію, як вірити стихії, яка занадто свавільна й горда, занадто люта й зла?..

— Він потворний, як старий, почорнілий від часу і води, корч, — різко кинула Шейла. — Не чекай на краще, маленька наяда… Він топить човни і їсть рибалок, що потрапляють в його палати! Він розриває на частини тих дуреп, хто йде в море під ранок, затиснувши чорний агат в руці… І тебе спіткає та ж доля! Станеш їжею для чудовиська!

Її голос зривався на крик, блищали очі, і здавалося, готова була штовхнути Айлін у хвилі, щоб вже напевно саме вона дісталася морському царю. Але раптом ніби захлинулася, закашлялася й замовкла.

До них йшов другий шаман, повністю закутаний в шкури, і в руках його був мішечок — простий лляний мішок, наповнений камінчиками. Проста галька, і один агат серед неї. Однакові за формою й на дотик, відточені хвилями, вони стукали на дні мішечка, і звук цей здавався моторошним і позамежним.

Шейла та Карра, Дона та Ліенн чули стукіт кісток, і вони блідли з кожним кроком шамана. Вода підступала до наречених все ближче, немов відчувала — зараз їй дістанеться належна жертва. Хвилі жадібно лизали ступні дівчат, плескалися й шепотіли про своє кохання, а вітер рвав сукні, і, немов вітрила, вони біліли в сутінках.

Тільки Айлін не боялася, вона навіть почервоніла від передчуття, і ласка хвиль була бажаною й ніжною.

Сонце згорало в полум’ї, море блищало червоними спалахами. Кричали чайки — тривожно і гірко. Пахло сіллю та жиром, яким натиралися шамани, бо вода в осінній перелом була занадто холодна.

Вода була чорна.

Як агат, що сховався серед простої строкатої гальки.

І Шейла перша простягнула руку до мішечка, немов не хотіла нікому віддавати свою долю. І дістала сірий камінчик. Видихнула з полегшенням. Впала на коліна, не відчуваючи холоду води, плескалася в ній, як дитина. І сміялася, наче чайка. І била долонями по хвилях, і затихла лише тоді, коли грізно подивився на неї шаман і пригрозив своїм посохом, прикрашеним кістками.

— Я вільна… — прошепотіла вона радісно, і її очі здалися не чорними, як завжди, а медовими, ніби соснова смола.

Такі ж камені дісталися Ліенн і Доні. Співачка Карра з острахом дивилася на Айлін, Шейла — з перевагою, решта — з жалістю.