Глава 3.3

У цю останню ніч на суші Айлін снилося вечірнє море — спокійне й безтурботне, в крові якого тонуло сонце. І люди проводжали світило жертовними дарами, віддаючи морю найдорожче. Своїх дітей.

Хто і коли вирішив тягнути жереб біля чорних скель? Хто і коли вирішив, що дівчата повинні бути щасливі від такої долі?

Неважливо.

Головне — віддати морю те, що йому належить.

Айлін, входячи у своєму сні в багряні хвилі, прикрашені сивою піною, була щаслива, і все в ній співало й раділо, зливаючись зі стихією, віддаючись їй. І вже здавалося — не вода торкається змерзлого на холодному вітрі її тіла, а ніжні пальці морського царя, не зірки дивляться з темних прадавніх небес, а очі повелителя глибин, і чи з гірського кришталю вони, чи з бурштину, вогняного каменю із застиглими крапельками смоли... І не розгледиш справжній колір його штормових очей — вони змінюються, як саме море, яке весь час різне.

І Айлін занурюється у воду, відчуваючи ласку холодних хвиль, і падає в розкриті їй обійми морського царя, і чайки пронизливо кричать над нею, немов прощаються. Вони знають, що ніколи більше не ступить нога нареченої на берег морський, ніколи не побачить вона рідних і близьких — обірвана нитка. Немає більше нікого для неї, всі вони — чужинці. Кров її — вода солона. Серце — осколок чорного граніту. Прийми свою жертву, море...

Чайки продовжують кричати — пронизливо, надривно. Хіба так кричать птахи? І звук луною б’ється об кам’яні скелі, падає кам’яною крихтою в безодню... І обривається на найвищій ноті.

Стрибнула Айлін, не розуміючи, де вона. Чи це сон? Тремтить відлуння згорілого в безодні крику, зривається відлуння, остигає в туманному мороці. А поруч — плаче хтось. І так надривно й гірко, що серце стискається від жаху та жалю.

Айлін струсила залишки сну й озирнулася. Прокидалися інші дівчата, або ж удавали, що прокидаються. Бо біля обриву ридала переляканою чайкою Сорра — і хтось же встиг образити її? Вона дряпала кам’яний виступ тонкими перекрученими пальцями, зриваючи нігті, і кров вже запеклася на білій шкірі, а червоні краплі, немов дрібні рубіни, збиралися на граніті, застигаючи в холоді печери. Плач стихав, перетворюючись на схлипування. Немов побита собака, сиділа біля безодні Сорра, мідний шовк її волосся потьмянів, шкіра стоншилася, а риси й без того тонкого обличчя загострилися. Кістлява, як мара, яка приходить уві сні, щоб душити, сиділа вона й божевільними очима дивилася в туман — осліпла від сліз, оглушена чимось моторошним, надприродним.

— Вона щось побачила в тумані, — сказала Шейла, не встаючи зі свого місця, — вона притулилася під кам’яним козирком, в його тіні було погано видно, з яким виразом дівчина дивиться на ту, з якою ще недавно ділилася таємницями й одкровеннями.

— Ви дружили, — нерішуче промовила Ліенн, підходячи до невтішної Сорри і гладячи її по голові. — Вона раніше нічого не говорила про свої страхи? Стара Істер сказала, що ми повинні будемо впоратися з ними. Мені ось снилося, що я потонула, але я врятувалася, і подивіться — моя сукня мокра!

І вона продемонструвала всім прилиплий до ніг поділ, потрясла батогами сплутаного волосся, в якому застрягли дрібні мушлі та водорості. Не довіряти їй приводу не було — їм просто нізвідки було взятися в цій печері, яку охороняє стара відьма.

— А я пішла під воду... з радістю, — відгукнулася Айлін. Схопилася, кинулася до Рони, яка лежала, згорнувшись калачиком. — Що з тобою? Мила, вставай...

Рона підвелася на ліктях і подивилася на подругу порожніми скляними очима. У них не було нічого — ні розуміння, навіщо вона тут, ні усвідомлення того, що відбувається. Втім, страху в них теж не було. Тобто, вона перемогла його?.. І прогнала? А він забрав із собою всі її думки і почуття? Її пам’ять, її минуле... Адже вона зараз немов дитина, яка вперше побачила світ!

— Я — Рона, — тихо пробурмотіла вона, обіймаючи себе за плечі, немов замерзла.

— Саме так, — кивнула Айлін. — І ти врятована.

Тепер її повернуть батькам — божевільна не може брати участь у Відборі.

І Сорру повернуть. Сидить, раз у раз стогне, кричить, б’ється, наче підстрелена пташка. І як не впала в безодню?.. Боги бережуть її.

— Все так просто? — здивувалася Шейла. — Достатньо було збожеволіти, щоб тебе відпустили?.. — і вона зло копнула ногою валун. — Якби я знала, теж би...

— Відьми все одно зрозуміли б, що ти не зійшла з розуму, — м’яко перервала її Ліенн, викручуючи спідниці й намагаючись вибрати водорості з волосся. Скрикнула, занадто боляче смикнувши пасмо, і вирішила залишити це заняття до того моменту, поки не попросить у відьом гребінець, щоб обережно вичесати все, що залишилося видимим нагадуванням про чарівний сон.

— А мені здавалося, що я не вмію співати. — Карра задумливо дивилася в туман, що клубочився в котловані. — Це було дуже страшно. Немов відірвали частину мене, немов серце вирвали, немов я не можу ходити… або дихати. Немов обірвалася струна всередині мене, і тиша тепер вічний супутник… Якщо я вийду звідси, я все одно буду щаслива, що б не судилося… адже мій голос зі мною.

Іншим дівчатам снилися вересові пустки й палюча спека, яка ледь не спопелила їхню шкіру — багато хто боявся вогню… І лише Шейла мовчала.

— Що ти бачила? — запитав її хтось, але вона лише відвернулася, люто блиснувши бурштиновими очима, в яких ховалися тіні інших світів. Тих, які розкриваються під пагорбами. Але ніхто, крім Айлін, не розумів цього.