Глава 1.2

Той день, коли Айлін вперше усвідомила свою любов до моря, назавжди залишився в її пам’яті. І коли її забрали на навчання гірські відьми, і коли прийшов день Відбору – вона з вдячністю думала про сестру і про те, що та погодилася підготувати її до цієї долі.

Згадувалося, як рівно набігали хвилі на піщаний берег, – з року в рік, з дня в день, і як повільно, занадто повільно тягнувся час для Айлін. Часто виходила вона на скелі й зачаровано вдивлялася в море, яке здавалося їй таким рідним. Іноді дівчинка бродила по лінії прибою до самого заходу сонця, і коли вода забарвлювалася кров’ю дня, Айлін намагалася навчитися вплітати свою пісню у свист вітру й шелест хвиль.

Іноді їй це вдавалося, і тоді море затихало, наставала повна тиша, і здавалося, що морський цар чує пісню своєї майбутньої нареченої. Айлін вже тоді не сумнівалася, що пройде Відбір.

На дивацтва її ніхто не звертав уваги – занадто багато було турбот у рибальському селищі, а оскільки роботу з лагодження сіток дівчинка виконувала напрочуд швидко, то ніхто не дорікав їй за те, що вона цілими днями блукає на скелі або у хвилях, не бажаючи йти додому.

І тільки її старша сестра знала правду – це морські духи допомагають Айлін справлятися з роботою. Припливають вони на її поклик, виходять на берег, невидимі ні для кого, і що б Айлін не попросила їх зробити – все відразу виконується.

Спочатку це налякало Есме, вона хотіла розповісти батькам про те, що відбувається з сестрою, порадити швидше знайти для неї нареченого та й видати заміж до наступного Відбору... Але того дня, як дівчина про це подумала, до неї з’явилася одна з її наставниць, гірська відьма.

Есме тоді лагодила сітку, і руки її вже були подряпані, адже нікому було їй допомагати – вона була непотрібна морським духам.

– Не смій цього робити! – пролунав суворий скрипучий голос, і шурхіт кроків за спиною змусив Есме злякано здригнутися. Почувся запах багаття й вересу, і вологий дух підводної печери над берегом.

Есме відразу зрозуміла, хто прийшов до неї. Обернулася, знаючи, що крім неї, ніхто зараз не бачить відьму з пасмами сивого волосся, що старою ганчіркою тріпотіли на вітрі. Солоний вітер ковзнув по гортані, і дівчина ледь не задихнулася, здалося, що в горло насипали піску.

– Тільки-но захочеш попередити когось про те, що Айлін марить морем, відразу станеш німою, як риба!

Стара махнула рукою – і Есме почала дихати. Вона зі свистом втягнула в себе повітря й покірно кивнула. У сірих очах тремтіли невиплакані сльози. Вона боялася гірських відьом, і коли довелося провести в їхніх гротах ті кілька місяців перед Відбором… це був найстрашніший час. Здавалося тоді, що її поховали живцем під товщею сірих гранітних скель, і ніколи вона більше не побачить вересові пустки, що тягнуться на північ, до далеких пагорбів, ніколи не побачить землю, яка навесні вкривається зеленим килимом запашних трав...

Есме не любила моря. Вона мріяла, що колись з’явиться за нею вершник в червоному плащі й забере з цього проклятого місця, де люди віддають морю своїх дочок. І чому? Тому що колись підводні мешканці потрапили під владу Прокляття, і тільки смертна діва може його зруйнувати... Але хіба винні люди в дурості Прадавніх, які не змогли впоратися з Безоднею і її породженнями?.. Есме ніколи не розуміла, чому їхні предки не пішли з цього узбережжя – хіба мало місць, де можна жити без страху перед морським царем?..

– Це було заведено не тобою, – на мить здалося, що відьма зглянулася, вирішивши втішити Есме, – і не тобі порушувати цей закон. Море потребує плати. І люди повинні платити. До того ж... Айлін не зможе жити в селищі. Вона не така, як ти, в її крові прокляття моря, а в серці – холодний синій вогонь глибин, який згасне без кохання морського царя. Допоможи їй, Есме! Допоможи їй підготуватися до Відбору! Вона повинна бути готова прийти до мене і сестер, а там вже наша буде турбота... Вона помре на суші.

– Але… чому? – у відчаї запитала Есме, коли до неї повернулася здатність говорити.

Гірських відьом не любили, і самі вони нечасто приходили в селище. Про них говорили – ті, хто не пройшов Відбір і не зміг потім знайти нареченого, йдуть у темряву печер, щоб служити наставницями для нових наречених. Хто ще міг би підготувати юних дів, як не ті, хто випробував ритуал на собі?

Есме боялася такої долі – але минуло вже чотири зими після її Відбору, і вершник у червоному плащі перетворювався на туманну мрію, на ілюзію, якій не судилося збутися. А сини рибалок часто обходили стороною наречених морського царя, навіть тих, від кого він відмовився. З дівчат, які стояли на скелі поруч з Есме в той страшний день, коли з моря з’явився синьоокий повелитель безодні, тільки дві знайшли своє щастя. Решта майже змирилися, що до наступного Відбору гірські відьми заберуть їх у темряву печер, щоб передати свою силу й чари.

А ось Есме з цим миритися не хотіла.

– Ти теж позначена морем, але ти йому не потрібна… – нахмурилася відьма, присівши біля сплутаної сітки, що павутиною тремтіла на вітрі.

– Ти не відповіла… – тремтячим голосом сказала Есме і сміливо поглянула в чорну імлу відьомських очей. – Чому Айлін не можна залишатися серед людей?

– Колись, так давно, що час став легендою, в цих водах жив морський народ, мешканців глибин прокляли, і вони стали привидами, духами… Але раніше, коли у них була плоть, поки текла в їхніх жилах кров і билися їхні серця, вони могли виходити на сушу. Іноді вони закохувалися в людей, і тоді народжувалися незвичайні діти.