Глава 1.1

ГЛАВА 1

Відбір наречених для морського царя відбувається кожні сім років, на межі осені, коли над землею панує Довга ніч, і з Потойбіччя приходять у світ живих привиди й духи. Вони літають над морем і скелями, ховаються в підводних гротах, грають з прибоєм, приносячи з глибин дивовижні перлини та мушлі, які потім збирають місцеві жінки, щоб зробити з них намиста для своїх дочок.

Дари морських духів зберігаються рівно сім років, щоб в наступний Відбір дістатися юним красуням, ушанованим честі з’явитися навесні перед поглядом морського царя. Чотири повні місяці готують дівчат до цього урочистого дня, і час цей проводять вони в зачарованих печерах, про які не заведено говорити, які ніхто не відвідує, бо місця ці заборонені для жителів рибальського селища.

Юна Айлін пам’ятала, як минулого разу селище готувалося до днів, коли межа між світом людей і духів стоншується. Сім зим тому Відбір не оминув її сестру Есме, і матінка плакала, а батько злісно блискав очима з-під кущистих брів, але нічого не міг вдіяти. Не можна противитися волі богів, інакше можна накликати їх гнів, і тоді бурі та шторми знищать селище, а наяди заберуть у підводне царство всіх чоловіків.

І коли море забрало іншу дівчину, батьки перестали лютувати й лити сльози, а ось Есме сумувала, бо виявилася негідною стати наядою, нареченою морського царя. Але ця печаль скоро минула, бо вона залишилася жити, а це, мабуть, було більшим щастям. Ніхто не знав, що відбувається з душею людини після того, як море приймає тіло, змінюючи його до невпізнання – дівчат, які колись вирушили служити морському царю, не раз зустрічали на заході сонця, сидячими біля скелі, де жили гірські відьми. Але жодна з наяд не впізнала родичів, і жодна не захотіла розповісти про своє нове життя. Побачивши людей, наяди лякалися або лютували, що не дали їм помилуватися сонцем, і поспішно ховалися у хвилях холодного моря.

Вони вже не належали цьому світу. Кров їхня – морська вода, очі – дивовижні самоцвіти. Немає їм місця на суші, та й загинуть вони без води.

У старих казках, які Есме розповідала сестрі, говорилося, що одного разу земна діва розколе камінь, в якому заховано серце повелителя глибин, і тоді більше не будуть потрібні жертви морю, і жодна дівчина не вийде на берег у ритуальному білому платті й чарівному намисті з перлів і мушель.

Не доведеться більше людям платити за спокійне життя й багатий улов, не будуть тонути рибальські човни й торгові кораблі, не будуть гірські відьми кожні сім років забирати з собою заплаканих красунь.

Шамани не будуть бити в прокляті бубни, і не потрібними стануть їхні співи, якими вони закликають гірських відьом. І не будуть горіти восени високі багаття, і не будуть люди кидати в них полин та верес. І не будуть матері боятися осіннього зламу, в який можуть втратити своїх дочок.

– Есме, чого вас вчили відьми? Ти бачила морського царя? – цікавості Айлін не було меж, і, попри материнську заборону, вона раз у раз чіплялася до сестри, яка, на своє щастя, не пройшла Відбір.

Тільки ось Айлін вважала це ганьбою – але нікому не говорила про це, боялась покарання. Адже потрібно радіти, що повернулася Есме з Потойбіччя. І Айлін приховувала свої почуття за ласкавою посмішкою. І мріяла, що одного разу впаде в обійми північного моря, розчинившись у сивих хвилях.

– Гірські відьми живуть у широких ущелинах, і камені там вкриті зеленим мохом, що виблискує в темряві. Самоцвіти, що гронами прикрашають ці печери, сяють сріблястим світлом, немов маленькі місяці, а граніт розносить гучне відлуння по кам’яних лабіринтах. Вони тягнуться в товщі скель далеко-далеко, але втекти звідти неможливо – хтось намагався, але не вдалося… кажуть, тіло втікачки знайшли на світанку в прибої… – Очі Есме ставали сумними при спогадах про життя в горі, і вона замовкала.

А сестра знову смикала її, питала про побачене, і ці ж підземні місяці тремтіли в її блакитних, немов бірюза, очах. І Есме доводилося продовжувати свою розповідь, хоч вона й не хотіла, щоб Айлін цікавилася морем та Відбором.

– Я не хочу згадувати про те, як були покарані втікачки… ті з них, хто вижив. Краще я розповім тобі, як нас вчили вплітати свої пісні в стогін вітру, як вчили викликати бурю і втихомирювати її… Як вчили плести коси, укладаючи їх короною навколо голови…

– Заплети мене! – вимагала Айлін примхливо, і поки батько був у морі, а матінка лагодила на березі сітки разом з іншими жінками, старша сестра садила дівчинку на циновку, кістяним гребінцем розчісуючи її білосніжне довге волосся, яке здавалося витканим з місячного світла.

У Есми волосся було звичайне, русяве, а очі сірі – як хмари в дощовий день. І тіло її було кістлявим, а ось сестра росла статною та дуже гарною, і вже зараз, у її дванадцяту зиму, було видно, що вона стане красунею. Тягнулася Айлін до сонця, і хоч була худорлявою, тіло її вже набувало жіночності. Обличчя – вузьке, з гострими рисами, здавалося виточеним з мармуру. А ось Есме народилася іншою… Мабуть, тому й не пощастило їй у Відборі. Не припала до смаку морському цареві.

До наступного Відбору залишалося п’ять років, а питання Айлін були все більш наполегливими, і зараз, плетучи косу й укладаючи її віночком навколо голови сестрички, Есме раптом зрозуміла – вона втратить Айлін. Та вже належить морським глибинам. Сестра вірить у старі казки, вірить у те, що вгамувавши гнів морського царя, можна подарувати людям спокій і мирне життя. Сестра не боїться померти, потонувши на осінньому світанку, щоб воскреснути піною морською.