Глава 16

Ігор Варфоломійович сидів у своїй тісній камері, сперши голову на стіну. Слабке світло лампи кидало тьмяні відблиски на холодний метал дверей. Його руки були схрещені на грудях, а погляд – зосереджений, спрямований кудись у темряву.

Вадим.

Прийомний син його брата. Той, кого він ще кілька років тому міг би назвати родиною. А тепер – обережний гравець, що розіграв свою партію краще, ніж будь-хто очікував.

Зрада?

Ігор скептично усміхнувся кутиком губ. Він бачив багато зрад за своє життя. І кожна з них мала свій сенс. Свій підтекст. Він не сумнівався, що і вчинок Вадима – це не просто імпульсивний переворот, а частина куди більшої гри.

Але що саме задумав цей хлопець?

Він відкинув голову назад, заплющивши очі.

Орден.

Ця назва була для нього лише тінню історії, ще однією легендою, яку він чув давно, у часи, коли вважав себе просто археологом, а не частиною цього нескінченного лабіринту таємниць.

Орден рівноваги.

Якщо вірити історичним джерелам, ця організація існувала ще в середньовіччі під безпосереднім контролем Ватикану. Їхня місія полягала в тому, щоб зберігати баланс у світі, стримуючи сили, які могли б порушити природний порядок.

Вони не воювали за світло чи темряву. Вони воювали за те, щоб ніщо не переважило інше.

Орден офіційно був розпущений ще на початку XIX століття. Але, схоже, що ні.

І якщо Вадим справді влаштував переворот, це означало, що сам Орден ще існує. Ігор посміхнувся. Чи варто цьому дивуватися?

Щоразу, коли він думав, що знає достатньо про цей світ, з’являлася нова тінь, новий гравець, який перевертав дошку.

Але що найцікавіше – Вадим не просто відкинув Орден. Він захопив його.

Це був не хаотичний акт зради. Це ретельно спланований крок.

І він у цьому не сам.

Брат…

Ігор насупився.

Його брат завжди стояв у тіні. Завжди діяв через посередників, через невидимі механізми впливу.

Чи міг він дійсно знати про монету? Чи міг він усі ці роки грати власну гру, поки Ігор і всі інші думали, що вони контролюють ситуацію?

Його думки обірвалися, коли замок у дверях клацнув, видавши сухий, механічний звук, що відгукнувся у тиші камери. Металеві двері з легким скрипом прочинилися, і вузьку щілину прорізав тьмяний промінь світла. В сутінках кімнати він виглядав майже примарним, наче невидимий перетин між минулим і майбутнім.

Ігор підняв голову.

За дверима стояла висока фігура в темному одязі. Охоронець. Один із тих, хто заарештовував Іванну. На його обличчі не було жодних емоцій, лише холодний, зосереджений вираз.

— Вставайте, — голос був низьким, приглушеним, але рішучим.

Ігор не поспішав виконувати наказ. Він повільно відкинувся на спинку стільця, склавши пальці докупи, і вслухався в напругу, що зависла між ними.

— Мій час прийшов? — його голос прозвучав рівно, навіть з іронією.

Охоронець не відповів одразу. Він зробив кілька кроків вперед, а потім, замість того щоб схопити Ігоря за руку чи змусити встати, несподівано присів перед ним.

— Вадим захопив Орден, — чоловік говорив тихо, майже шепотом, але в його словах відчувалася якась нестримна внутрішня напруга. — Це не була просто боротьба за владу. Він веде власну гру. І якщо ви хочете залишитися живим, то краще йти зараз.

Ігор уважно вдивлявся у темні очі співрозмовника, намагаючись розгледіти в них бодай натяк на брехню чи підступ. Але там була лише рішучість… і щось більше.

Сумнів? Страх?

А може, це була втома людини, яка опинилася між двома безжальними силами, що зіштовхнулися у боротьбі, де не існувало правильних рішень?

— І ти раптом вирішив допомогти мені? — його голос був сухим, позбавленим подиву, проте з ледь помітною ноткою скепсису.

Охоронець зітхнув, важко, майже роздратовано, і подивився на підлогу. Його пальці стиснулися в кулак, ніби він боровся із собою, перш ніж заговорити.

— Я служу Ордену. І… — він коротко затнувся, ніби сам не міг повірити у свої слова. В його очах промайнуло щось схоже на біль. — Я виконую останній наказ Іванни Петрівни.

Ігор примружився.

Його спина напружилася, а думки почали ланцюгом вибудовувати нову картину того, що відбувається.

Останній наказ?

Це означало лише одне.

Іванна знала, що її вплив буде втрачено. Вона передбачала, що Вадим піде проти неї. Але якщо вона все прорахувала, то чому не запобігла цьому? Або ж... вона знала, що цього не зупинити?

Значить, Вадим не просто усунув опонентів. Він зруйнував саму суть організації, змінив її на щось своє, на щось… непередбачуване.

Що ж ти задумав, хлопче?

Ігор повільно провів долонею по обличчю, ніби намагаючись стерти з себе вагу прожитих років. Погляд його став холодним, зосередженим.

— Якщо ти виконуєш її наказ, значить, у тебе є план, — сказав він після паузи. — Говори.

Охоронець ковтнув, ще раз озирнувшись, ніби кожен кут приховував невидимого спостерігача.

— У мене є тільки одне завдання, — тихо промовив він. — Вивести вас звідси. І зробити так, щоб ви залишилися живим.

— Це лише частина картини, — Ігор похитав головою. — Що ще сказала Іванна?

Чоловік вагався, а потім різко видихнув, наче нарешті прийняв рішення.

— Вона сказала, що ще не кінець. І що ви — останній, хто може виправити цю помилку.

Ігор ледь помітно посміхнувся.

— Помилки не виправляють. Їх використовують.

Він підвівся, відчуваючи, як старі м’язи протестують проти різкого руху.

— Веди. Схоже, ми не маємо багато часу.

Охоронець кивнув, швидко озираючись через плече, ніби боявся, що їх уже підслуховують.

Вони вийшли в коридор, і Ігор одразу ж відчув, що щось змінилося.

Повітря було густе, майже задушливе, наповнене невидимою напругою. Вогкість бетонних стін тепер віддавалася в його шкірі крижаними дотиками. Десь далеко, на межі чутності, пролунали приглушені голоси — різкі, уривчасті, повні тривоги.