Глава 15

Олександр із Софією зайшли до кав’ярні, і майже одразу натрапили на його секретарку Анну. Її поведінка видалася професору трохи дивною — ніби вона вагалася, чи варто їй залишитися, чи краще швидко піти. Але він не став заглиблюватися в це, надто зайнятий думками про майбутню зустріч.

Зустріч із Томою.

Чоловік волів би поговорити з нею наодинці, без зайвих свідків. Але коли Софія наполягла піти разом, він не зміг їй відмовити. Це здавалося б… черговою зрадою.

Не в буквальному сенсі — вони справді ніколи не були одружені, але між ними було дещо більше, ніж звичайний роман. Щось тривале, незручне, складне. Зв’язок, що почався між професором і його студенткою, а потім, здавалося б, еволюціонував у партнерство двох рівних колег. Але чи був він коли-небудь рівним?

І, можливо, саме тому його стосунки з Томою, які зав’язалися вже після, усе одно залишали дивний присмак.

Бо коли вони познайомилися, він іще був із Софією.

Це не було зрадою. Принаймні, не зовсім. Він тоді й не думав про Томину увагу, про її легкість і шарм як про щось значуще. Але коли він і Софія розлучилися, все ніби склалося само собою.

Але чи означало це, що він зрадив Софію не тоді, коли почав зустрічатися з Томою, а ще раніше, у мить, коли дозволив можливості цього роману зародитися?

Дивна ситуація.

Перекинувшись із Анною кількома люб’язностями, Олександр кинув погляд у глибину кав’ярні й одразу помітив знайому руду голову. Тома сиділа за столиком біля вікна, повернувшись до них спиною.

Софія простежила за його поглядом і зрозуміла, з ким їй доведеться зустрітися. Вона стиснула губи, але нічого не сказала. Відчуття було дивним — знати, що ось там, за кілька метрів, сидить жінка, яка так чи інакше стала на її місце.

Проте вона не могла оцінити зовнішність… своєї суперниці.

Олександр відчув, як напруга поруч із ним зросла. Софія не подавала виду, але її плечі стали жорсткішими, а пальці стиснули ремінець сумки так, що кісточки побіліли. Він не знав, що вона відчувала в цей момент, але здогадувався: подібні зустрічі ніколи не бувають простими.

— Ми підемо? — її голос був рівним, навіть відстороненим, але Олександр знав її достатньо добре, щоб зрозуміти — це тільки зовнішня оболонка.

— Так, — коротко відповів він і попрямував до столика, тримаючи рівну поставу.

Тома сиділа, не підводячи очей від чашки кави перед собою. Вона ніби чекала, ніби вже знала, що вони наближаються. І тільки коли Олександр із Софією підійшли ближче, вона повільно підняла голову.

— Ви прийшли, — м’яко промовила вона, куточки її губ ледь сіпнулися, створюючи усмішку, що балансувала між привітністю і настороженістю.

— Якби ж то я міг дозволити собі ігнорувати такі запрошення, — іронічно відповів Олександр і сів навпроти.

Він не відводив очей від Томи, не даючи їй можливості ухилитися від його погляду. Софія мовчки зайняла місце поруч, але напруга в її тілі була майже відчутною.

Він знав цю жінку. Або, принаймні, думав, що знає.

Руде волосся м’якими хвилями спадало на її плечі, яскравий контраст із молочно-білою шкірою. Зелені очі — глибокі, пронизливі. Але його увагу привернуло інше.

Ледь помітний рух — Тома поправила пасмо волосся, і на мить відкрила зап’ястя.

Олександр одразу помітив символ.

Занадто знайомий.

Коло з точкою посередині, від якого розходилися хвилясті лінії.

Він бачив його не раз.

Коли вони були одружені, цей знак іноді виглядав з-під рукава її сорочки. Тоді він запитував, що це означає, але Тома завжди ухилялася від відповіді. Усміхалася, жартувала, переводила тему, а одного разу просто мовчки накрила його руку своєю, ніби намагаючись стерти саму необхідність у запитаннях.

Тоді він не наполягав.

Тепер він не збирався цього ігнорувати.

Його серце закалатало важким, глухим ударом.

— Що це? — голос Олександра звучав рівно, але холодно.

Тома легко перевела погляд на своє зап’ястя, наче вже очікувала це запитання.

— Ти впізнав. Добре, — спокійно відповіла вона. — Орден рівноваги.

Олександр відчув, як поряд із ним напружилася Софія. Він сам ледве стримував емоції, що вирували всередині.

— Орден рівноваги? — його тон був майже байдужим, але лише майже.

— Так, — Тома ковзнула поглядом по його обличчю, ніби зважуючи, скільки правди він готовий почути. — Він існував задовго до нас із вами.

Олександр відкинувся на спинку стільця, склавши руки на грудях.

— Тобто ти працюєш на них?

Тома не відвела очей, але ледь помітно зітхнула.

— Не зовсім так.

— Ні? — його голос залишався спокійним, але в ньому з’явилася гостра річ, яка змусила Тому напружитися. — То поясни.

Вона провела пальцем по краю чашки, ніби виграючи собі кілька секунд.

— Орден стежив за Софією з самого початку, — почала вона. — Вони знали, що вона шукатиме монету. Знали, що не відступить.

Олександр повільно кивнув, не відводячи від неї погляду.

— І ти?

Тома ледь помітно стиснула губи.

— Я мала наглядати за нею.

Тиша.

Олександр не здивувався. Обурення, злість, можливо, навіть розчарування — усе це вирувало в ньому, але здивування не було. Він просто повільно перевів погляд на Софію.

Та сиділа нерухомо, її пальці стискали край столу так сильно, що побіліли кісточки. Очі палали холодним, майже неконтрольованим гнівом, але голос, коли вона заговорила, залишався рівним:

— Наглядати, — повторила вона, і Тома, здавалося, ледь помітно здригнулася від її тону. — Це було твоє завдання?

Олександр помітив, як Тома стиснула губи, перш ніж відповісти.

— Не зовсім, — голос її став тихішим, майже обережним. — Я не мала наказу втручатися. Лише спостерігати. І, коли потрібно, направляти.

Олександр примружив очі. Уважно вдивлявся в її обличчя, таке знайоме й водночас чуже. Софія сиділа напружено, ніби стримувала імпульс схопитися на ноги.