Глава 14

Робочий день Анни мав закінчитися лише о п'ятій, але навіть після цього вона зазвичай залишалася в офісі, щоб доробити термінові завдання. Її відповідальність і старанність давно стали одними з тих якостей, які професор Верещук високо цінував у ній. Анна була тією людиною, на яку завжди можна покластися.

Проте її думки сьогодні були далеко від роботи. Вдома на неї чекав Микола — її наречений, її опора. Вона мимоволі уявила, як вони ввечері разом готуватимуть вечерю, сміючись через дрібниці, або як він, грайливо обійнявши її, говоритиме про їхні плани на майбутнє весілля. Ці думки викликали легку усмішку на її обличчі, навіть посеред звичного офісного дня.

Зараз же був обідній час, і Анна вирішила вийти до улюбленої кав’ярні, що знаходилася поруч із кампусом. Її кабінет, хоч і був затишним, не міг замінити їй прогулянку на свіжому повітрі.

Вийшовши на вулицю, Анна неквапливо попрямувала до кав'ярні, але її увагу привернув шум, що доносився з боку парковки. Віддалені обривки розмов і звуки суперечки змусили її зупинитися. Вона помітила кількох чоловіків у формі, які виводили когось із території студмістечка.

Це був той самий дивак, що зранку нишпорив по стоянці, шукаючи якусь монету. Його нервовість, розгублений вигляд і обіцянки великої винагороди за маленький металевий диск уже встигли стати предметом обговорення серед студентів і працівників.

Анна зупинилася, трохи нахиливши голову. Її цікавило, що ж трапилося. Судячи з усього, хтось викликав охорону чи навіть поліцію, не витримавши його дивної поведінки.

"Монета…" — майнуло в її думках.

Раптом у пам’яті сплив момент із кабінету професора Верещука. Анна випадково зачепила монету на його столі, і та впала на підлогу. В ту мить Олександр Тимофійович, зазвичай стриманий і спокійний, відреагував так різко, що вона не могла не здивуватися. Його голос звучав майже агресивно, а очі блищали тривогою. Навіть після того, як він взяв себе в руки, напруження залишалося відчутним.

Тепер, дивлячись, як цього дивного чоловіка ведуть геть, Анна раптом відчула, як у грудях заворушилася тривога. Її погляд знову повернувся до його постаті. Чоловік жестикулював, гарячково пояснюючи щось охоронцям, але його слова губилися у гаморі міського шуму.

"Ця монета… Може, це якийсь рідкісний колекційний екземпляр?"

Проте думка швидко розчинилася. Олександр Тимофійович зовсім не був схожим на одержимого колекціонера, тим паче сучасних монет. У нього була інша мотивація — і це бентежило її ще більше.

Замовляючи каву, Анна пригадала ще одну деталь. Той чоловік, якого зараз виводили з парковки, залишив їй візитку. Він обіцяв щедру винагороду за знайдену монету. Анна машинально провела рукою по кишені сумочки, де лежав шматок картону з його контактами.

"Перед весіллям гроші дуже знадобилися б…"

Анна уважно вдивлялася у візитку, пальці нервово стискали картонний прямокутник. Її розум був сповнений суперечливих думок, і кожна з них звучала голосніше за іншу.

— Марк Бойко… — повторила вона, цього разу голосніше. Це ім’я залишало після себе дивне відчуття тривоги.

Вона зробила ще один ковток кави, але навіть її гіркий смак не міг відволікти від думок. У голові спливали фрагменти: різкий вигук професора, дивний чоловік на парковці, обіцянка винагороди. Усе це здавалося невипадковим.

"Можливо, це просто збіг? — подумала Анна. — Ну, монета як монета. Чому вона викликає стільки емоцій у дорослих, серйозних людей? Може, це справді якась колекційна рідкість?"

Вона уявила себе й Миколу. Їхнє весілля, на яке вони довго збирали кошти. Сукня, ресторан, квіти, дрібниці, які здавалися незначними, але разом складали серйозну суму. Грошей завжди не вистачало, навіть коли вона брала додаткову роботу.

— Це ж тільки інформація, — сказала вона вголос, ніби намагаючись виправдати себе. — Я ж просто скажу, де вона знаходиться.

Її погляд на секунду зупинився на телефоні, потім знову впав на візитку. Відчуття було таке, ніби між цими предметами й монетою, яку вона випадково побачила на столі в професора, існував невидимий зв’язок. Але зв’язок цей лякав її.

"Ніхто навіть не взнає," — переконувала себе Анна. Проте її сумління не мовчало.

"А якщо ця монета дійсно щось означає? Щось більше, ніж просто металевий кружечок? Що, якщо я ставлю під загрозу Олександра Тимофійовича, навіть не знаючи цього?"

Анна згадала, як професор збирав монету з підлоги. Його руки трохи тремтіли, а голос був напружений. Ніколи раніше вона не бачила його таким. Людина, яка завжди тримала все під контролем, раптом виявила слабкість.

"Це ж не моя справа, правда? Якщо Марк шукає монету, то це його справа, а не моя. Але…" — її думки знову повернулися до того, як легко можна було б відмовитися від усіх цих переживань, просто зателефонувавши за номером на візитці.

— Я ж не краду… — пробурмотіла вона. Її голос звучав тихо, майже виправдовуючи себе.

Вона уявила, як Марк передає їй гроші. Вони з Миколою зможуть оплатити ресторан або сукню. Одне з багатьох питань буде вирішено. Але що, якщо професор дізнається? Чи зможе вона дивитися йому в очі?

"Він довіряє мені. Завжди довіряв…" — подумала вона, і серце знову стиснулося. Її відповідальність завжди була її гордістю, але чи вистачить її зараз, щоб встояти перед спокусою?

Анна знову подивилася на телефон, потім — на візитку.

— Ніхто навіть не взнає… — повторила вона, але в голосі вже не було тієї впевненості.

Глибоко вдихнувши, Анна взяла телефон. Її пальці злегка тремтіли, коли вона набрала номер із візитки. На секунду вона затримала палець над кнопкою виклику, немов намагаючись знайти останній аргумент, щоб не робити цього. Але дзвінок уже пішов.

Серце калатало так сильно, що здавалося, вона чує його удари гучніше, ніж сигнал гудків. Кожен звук здавався їй вічністю.

Нарешті на іншому кінці дроту пролунало:

— Алло? Це Марк Бойко, — його голос був напруженим, з відчутною ноткою втоми або навіть роздратування.