Глава 13

Софія сиділа, напружено стискаючи руки на колінах, і намагалася втримати спокій, хоча всередині вирував цілий шторм. Слова Олександра, його рівний і спокійний голос, здавалися їй одночасно віддаленими й такими, що б'ють прямо в серце. Вони вже проговорили більше години, торкаючись багатьох тем, але коли розмова знову повернулася до його колишньої дружини, Софія відчула, як її напруга зросла.

Олександр злегка помішував недопиту каву, уникаючи її погляду. Його голос залишався спокійним, але в ньому відчувався ледь вловимий відтінок гіркоти.

— Ми познайомилися, коли ти… коли ти була захоплена своїми пошуками, — тихо сказав Олександр, дивлячись на чашку з недопитою кавою. — Тома працювала баристою в кав’ярні біля моєї кафедри. Я часто заходив туди після лекцій.

Софія відчула, як її серце стискається. Вона мовчала, хоч ці слова били по її внутрішньому спокою.

— Спочатку це були просто розмови. Вона завжди цікавилася моїми дослідженнями, пропонувала нові сорти кави, сміялася з моїх жартів, які, як ти знаєш, не завжди вдавалися, — він ледь усміхнувся, але його очі залишалися серйозними. — Згодом я почав затримуватися там довше, ніж потрібно.

Софія ковтнула, намагаючись придушити раптовий спалах емоцій. Їй не хотілося чути це, але вона знала, що він має право сказати свою правду.

— Я навіть не збирався… це все сталося поступово. Ти тоді майже не була вдома, — він подивився їй прямо в очі. — Ти ж пам’ятаєш, як усе було.

Софія знала. Вона прекрасно пам’ятала, як дні й ночі проводила в архівах, зустрічах із сумнівними знайомими, у безкінечних спробах знайти манускрипт і монету. Її пошуки перетворилися на одержимість, яка не залишала місця для нічого іншого. Вона відчувала, як тоді поступово руйнувалися їхні відносини, але все одно не могла зупинитися.

— Я розумію, — прошепотіла вона, уникаючи його погляду.

Олександр замовк, даючи їй можливість осмислити почуте. Його голос, хоча й залишався спокійним, звучав із відтінком гіркоти.

— Софіє, це не виправдання. Я теж винен. Але я тоді не знав, як інакше діяти.

Софія підняла голову, її погляд був сповнений суперечливих почуттів. Вона відчувала образу, сум і водночас розуміння.

— Це моя провина, Саш, — сказала вона тихо, але твердо. — Я так схибнулася на своїх пошуках, що не бачила нічого навколо. Я знала, що ми віддаляємося, але думала, що це тимчасово. Що коли я знайду манускрипт, усе знову стане на свої місця.

Її голос затремтів. Вона не очікувала, що зможе так відверто зізнатися в цьому, навіть перед собою.

— Ти зробила те, що вважала важливим, — сказав Олександр після паузи. — Я не тримаю на тебе зла. Тоді мені здавалося, що ти вибрала свою мету замість нас. Але тепер я розумію: це не було про вибір. Це було про виживання.

Софія здивовано глянула на нього. Їй здавалося, що він повинен був ненавидіти її за той час, за їхній розрив, за її одержимість.

— Чому ти так кажеш? — запитала вона, її голос був майже пошепком.

Олександр ледь помітно всміхнувся.

— Бо я бачу тебе зараз. Ти прийшла до мене. Ти довірилася мені, попри те, що я міг відкинути тебе. Це багато говорить про те, як тобі зараз важко. І, знаєш, із якогось боку, я навіть радий, що це саме я. Що ти прийшла до мене, а не до когось іншого, — сказав Олександр, його голос був спокійним, але в ньому звучала глибока щирість.

Його слова ніби проникли крізь усі бар’єри, які Софія вибудовувала навколо себе. Вона відчула, як щось у її грудях трохи пом’якшилося, хоча думка про те, що вона заслуговує на таке розуміння, здавалася їй нереальною.

— Дякую, Саш, — прошепотіла вона, опустивши очі. — Я не заслуговую цього, але дякую.

Вона відчула, як напруга трохи спала, хоч її внутрішній голос продовжував нагадувати, скільки помилок вона зробила, скільки всього зруйнувала. Але зараз вона хотіла лише трохи опертися на його слова, хоча б на мить знайти в них підтримку.

Вони сиділи в тиші, яка не була обтяжливою. У цій тиші було щось більше — розуміння, яке не вимагало слів. Їхні рани, хоч і залишалися відкритими, здавалися трохи менш болючими.

Олександр відкашлявся, ніби зібрався продовжити.

— Так ось, — почав він, дивлячись перед собою, ніби намагаючись зібрати думки, — коли ти показала мені символ із манускрипту, я тут же згадав її тату.

Софія здригнулася, коли він згадав про це. Її погляд опустився до рук, які вона міцно стиснула на колінах.

— А зранку вона вперше за багато місяців подзвонила мені, — додав він, голос його залишався рівним, але Софія відчула, як за цими словами ховається напруга.

Олександр зробив паузу, ніби зважуючи кожне слово, і на секунду його погляд застиг на столі перед ним.

— Я багато думав про це, про зв'язок Томи з монетою і манускриптом, але… нічого не можу зрозуміти. Щось тут не складається, — він повільно поклав руки на стіл, пальці злегка напружилися, ніби він намагався вхопитися за думку, яка постійно вислизала.

Софія мовчала, її погляд був застиглим і спрямованим кудись убік. Вона відчувала, як усе більше плутається в цій історії. Олександр говорив відверто, але його слова залишали ще більше запитань. Невже Тома, ця жінка, яку вона навіть не знала, могла бути настільки близько до таємниці, яку вона переслідувала стільки років?

— До речі, ми домовилися зустрітися сьогодні опівдні, — раптом сказав він, відкинувшись на спинку стільця. Він кинув погляд на годинник, що висів на стіні. — Скоро дізнаємося правду.

Софія відчула, як її серце пропустило удар. Ця новина зовсім не додала їй спокою.

— Ти думаєш, вона справді щось знає? — запитала вона після довгої паузи. Її голос був тихим, але в ньому відчувалася напруга.

Олександр подивився на неї. У його погляді було щось більше, ніж упевненість чи сумнів. Це був погляд людини, яка намагалася побачити суть крізь хаос.

— Не знаю. Але я маю запитати, — сказав він спокійно, але твердо. — Якщо це якось пов'язано з монетою чи манускриптом, ми не можемо залишити це без відповіді.