Глава 12

Софія знала, що занадто поринула в свої підозри. Логіка підказувала: не можуть усі навколо бути зрадниками. Але не перевірити вона не могла.

— Розкажи про свою реакцію на символ із манускрипту, — несподівано промовила вона. Голос звучав тихо, але в ньому вчувалася напруга. — Саш, ти тоді змінився. Ти вже щось знав, так?

Олександр затримав погляд на її обличчі. Здавалось, він зважував кожне слово.

— Софіє, — тихо сказав він, і в його голосі з’явилася незвична вага. — Цей символ… Я бачив його раніше.

Софія завмерла. Відчуття загрози наростало, стискаючи груди. Вона вдивлялася в обличчя Олександра, намагаючись уловити хоч найменший натяк у його виразі.

— Де? — прошепотіла вона.

Її серце калатало так сильно, що здавалося, звук віддавався у скронях.

Олександр видихнув, ніби приймаючи рішення.

— Цей символ був витатуйований на зап’ясті моєї колишньої дружини.

Софія здригнулася. Її пальці мимоволі стиснулися в кулак.

— Колишньої дружини? — перепитала вона, не вірячи почутому.

Він кивнув і, облизавши губи, продовжив:

— І що найцікавіше… Сьогодні вона мені зателефонувала. Хотіла зустрітися. Сказала, що нам треба поговорити. І натякнула… що я займаюся чимось небезпечним.

Він опустив погляд, ніби збирався з думками. Мовчання затягнулося, розтягнувшись у просторі важкою, невидимою пеленою. Потім Олександр повільно підвів очі на Софію й тихо, але виразно промовив:

— Схоже, вона якимось чином пов’язана з монетою.

Його рука неквапливо потягнулася до кишені. Софія помітила, як ледь напружилися м’язи на його зап’ясті. Вона не зводила з нього погляду, ніби від цього залежала відповідь на питання, яке ще не встигло народитися.

Олександр витягнув монету й поклав її на стіл. Вона дзенькнула об дерево, повертаючи всю увагу на себе. Тьмяне світло пробігло по її металевій поверхні, змушуючи вигравати вигравіруваний орнамент.

Софія вдивлялася в неї, ніби чекала, що монета сама розкриє свою таємницю.

— Це вона? — її голос ледь чутно здригнувся.

Олександр ледь помітно кивнув.

Тиша, яка запала в кімнаті, здавалася майже відчутною — вона стискала простір між ними, наповнюючи його незримою напругою.

Софія не могла в це повірити. Жінка стільки років свого життя поклала на пошуки цієї монети, і ось — таким буденним жестом, без жодного натяку на урочистість чи пояснення, Олександр просто виклав її на стіл.

Вона відчула, як у грудях щось стиснулося. Розгубленість, шок, навіть злість — усе змішалося в одну гірку хвилю. Як так? Як він міг тримати її в кишені, наче звичайну дрібну купюру, у той час як вона віддала б усе, щоб її знайти?

Але всі емоції, всі сумніви вмить зникли, коли її очі зустрілися з монетою.

Софія не зводила з неї погляду, ніби боялася, що ця крихітна річ просто розчиниться в повітрі, як марево. Вона майже не дихала, уважно вивчаючи вигини металу, потертості, загадковий візерунок на поверхні.

Здавалося б, звичайна монета. Але щось у ній було… не так.

Софія відчувала це всім своїм єством.

— Це неможливо… — прошепотіла вона, інстинктивно простягаючи руку. Її пальці вже майже торкнулися холодного металу, але раптово вона зупинилася, згадавши, як діє прокляття.

Вона різко вдихнула, ненадовго затримала подих, а потім повільно підняла очі на Олександра. Він мовчки спостерігав за нею, уважно, майже дослідницьки.

Він чекав.

— Де ти її взяв? — її голос був глухим, напруженим, ніби вона вимовляла ці слова крізь стислу горлянку.

Олександр стиснув губи, відвів погляд. Його пальці ледь помітно ковзнули по столу, ніби він вагався, перш ніж відповісти.

— Вона… знайшла мене, — нарешті промовив він.

Софія знову поглянула на монету. Її форма, її вага, її зовнішність — усе виглядало звично. Але це було ілюзією.

Щось у ній… жило.

Холодний, липкий страх прокотився спиною. Їй здавалося, що варто лише торкнутися монети — і щось невидиме, потаємне, прорветься назовні.

Олександр витримав коротку паузу, ніби обираючи слова, перш ніж заговорити знову.

— Після того, як я переклав частину манускрипту, там був описаний ритуал. Я випадково виконав його, навіть не усвідомлюючи, що роблю. Того ж дня я знайшов монету неподалік свого автомобіля. Вона просто лежала на землі, ніби хтось залишив її там спеціально.

Софія слухала, не відриваючи від нього погляду. Її мозок гарячково намагався пов’язати почуте з тим, що вона вже знала.

— Монета, — прошепотіла вона, ніби промовляючи це слово мало магічну силу. Її обличчя виражало суміш страху й ненависті, змішану з бажанням знайти відповіді.

Вона довгі роки прагнула знайти цю монету. Не через жадобу влади чи багатства, як ті, хто за нею полював, а щоб зняти прокляття, яке переслідувало її сім’ю. Особливо діда, чиє життя було спустошене її впливом.

Олександр подивився на неї уважно, затримуючи погляд трохи довше, ніж зазвичай. У його очах читалося щось більше, ніж просто цікавість: там було нерозуміння й стримана настороженість, ніби він намагався вирішити, чи варто заглиблюватися далі в цю історію.

— А що трапилося у тебе? — запитав він нарешті, легким жестом вказавши на її тривожний вигляд, з яким вона зайшла у приміщення.

Софія опустила плечі, немов під вагою невидимого тягаря. Вона відчула, як серце починає битися швидше, згадуючи останню ніч.

— Минулої ночі до мене вторгся грабіжник, поки я спала, — промовила вона з тремтінням у голосі, не піднімаючи погляду. — Він вкрав щоденник прапрадіда… із сейфа.

Олександр завмер, його погляд став більш пильним. Лише тонкі зморшки на лобі видавали, що він обробляє кожне її слово. Він знову звернув увагу на монету, після чого перевів погляд на Софію.

— Щоденник? — повторив він, втягуючи повітря. — Той самий, що передав тобі двоюрідний брат?

Софія кивнула, її руки стиснулися в кулак, ніби намагаючись утримати всі свої емоції. Її голос був тихим, але твердим, коли вона відповіла: