Глава 11

Підземелля психіатричної лікарні, як виявилося, були не просто звичайними технічними приміщеннями. Товсті бетонні стіни, просякнуті вологістю і сирістю, приховували за собою темні секрети. Звуки зверху — кроки, голоси, навіть випадкові дзвінки телефону — тут глушилися, перетворюючись на ледве чутний гул. Лише слабке світло ламп освітлювало вузький коридор, яким ішли Іванна і Вадим. Їхні тіні то видовжувалися, то зникали, ніби втікали від них.

— Ти впевнена, що це найкраще рішення? — тихо спитав Вадим, стискаючи телефон у руці. Його голос звучав майже байдуже, але в погляді читалася прихована напруга.

— У нас немає іншого вибору, — коротко відповіла Іванна, навіть не зупинившись. Її кроки були впевненими, але тонкі зморшки на обличчі свідчили про втому і тривогу. — Ігор надто багато знає. Якщо ми залишимо його вільним, він знову спробує діяти самостійно, і це поставить під загрозу не лише нас, але й рівновагу, яку ми так довго захищаємо.

Вадим кивнув, ніби погоджуючись, але в його очах блиснув ледь помітний відблиск прихованої насмішки. Він ішов за Іванною, тримаючи руки в кишенях, виглядаючи спокійним і відстороненим. Усередині ж його розум працював швидко. "Організація" була незадоволена тим, як довго Орден тримає монету під своїм контролем. Наказ був чітким: використати будь-яку можливість, щоб нейтралізувати Іванну й перехопити ініціативу.

— А що, якщо він усе ж погодиться співпрацювати? — несподівано спитав Вадим, зберігаючи рівний, невимушений тон. У його голосі, однак, прозвучала легка провокація. — Чому б не дати йому шанс? Можливо, він зрозумів свої помилки.

Іванна різко зупинилася, обернувшись до нього. Її погляд був сповнений розчарування, але в ньому не було ворожості.

— Шанс? — її голос став холодним, але в ньому вловлювалася гіркота. — Я дала йому не один шанс, Вадиме. І щоразу його вибір приводив до хаосу. Його мотиви благородні, але дії… — Вона опустила голову, ніби не хотіла закінчувати фразу. — Він не бачить повної картини. Не бачить, наскільки крихка ця рівновага.

Вадим на мить замовк, ледь нахиливши голову, ніби розмірковуючи над словами Іванни. Його погляд ковзнув по екрану телефону — порожньому, без жодних повідомлень. Але саме ця тиша змусила його насторожитися.

Він знову підняв очі на Іванну, приховуючи невдоволення. Відкрите протистояння зараз було не лише ризикованим, а й безглуздим. Вона надто досвідчена, надто прониклива, щоб не помітити, коли його справжні наміри почнуть пробиватися крізь слова.

Вадим зробив коротку паузу, а потім, змінивши тон, промовив спокійно, майже примирливо:

— Ти маєш рацію.

Його голос звучав рівно, без тіні іронії, але в погляді з’явилася прихована гострота.

— Проте чи можемо ми дозволити собі ігнорувати всі його знання? Він розуміє монету краще за будь-кого з нас.

Його слова здавалися простим спостереженням, але в них відчувалося щось більше. Це було випробування. Він стежив за кожною зміною в її виразі обличчя, кожною дрібною деталлю в її реакції. Бо якщо вона хоч на мить похитнеться, це стане його першою перемогою.

Іванна зітхнула, проводячи рукою по волоссю. Її очі на мить опустилися, а губи стислися в тонку лінію.

— Я хочу допомогти йому, Вадиме, — тихо промовила вона. — Але кожного разу, коли я давала йому свободу, це закінчувалося трагедією. Я знаю, що він важливий. Знаю, що без нього ми не зможемо довго стримувати нову партію гравців. Але ти повинен зрозуміти, — її голос затремтів, але вона швидко взяла себе в руки, — що Орден завжди ставив рівновагу вище за окремих людей. Навіть за нього.

Вадим дивився на неї з виразом розуміння, але всередині його впевненість лише зростала. "Вона дійсно думає, що може контролювати всіх? Навіть мене? Ну що ж, побачимо". Він коротко кивнув, даючи їй зрозуміти, що підкоряється її логіці, але жодного слова більше не промовив, запрошуючи її йти далі.

Вони дійшли до кінця коридору, де важкі металеві двері перегороджували шлях до ізоляційної камери. Іванна дістала ключ-картку, провела нею по сканеру, а потім ввела код на панелі. Двері зі скрипом відчинилися, випускаючи назустріч запах вогкості та металу.

Усередині, в приглушеному освітленні, сидів Ігор Варфоломійович. Його постать у старому піджаку здавалася привидом минулого. Руки, зв’язані м’якими ремінцями, спочивали на колінах. Але навіть у такому стані він тримався гордо, незламно, мовби висміюючи саму ідею ув’язнення. Його очі блищали холодним вогнем, а злегка викривлена усмішка підкреслювала іронію ситуації.

— От і знову ви, — промовив він, нахилившись трохи вперед. Його голос, хоч і слабкий, звучав із такою впевненістю, ніби він був господарем цього місця. — Що цього разу? Принесли ще одну промову про "загрозу для всіх"? Чи, може, ви вже вирішили зіграти роль рятівників? — він презирливо посміхнувся.

Іванна зупинилася на кілька секунд, зустрівшись із його поглядом. У її очах промайнув відтінок жалю, який вона швидко сховала за маскою твердої рішучості.

— Ігоре, — її голос був тихим, але наполегливим, — я не ворог. Я тут, щоб допомогти.

— Допомогти? — він відкинувся назад, сміючись тихо, майже глузливо. — Чудовий спосіб допомагати, Іванно. Заточити мене тут, як небезпечного звіра. Це твоє уявлення про порятунок?

Його саркастичний сміх затих, але в кімнаті ще відлунював його відгомін. Іванна стиснула руки, намагаючись утримати спокій.

— Ти не розумієш, що відбувається, — сказала вона, зробивши кілька кроків уперед. — Це більше, ніж просто ти чи монета. Є сили, які полюють на неї. Вони сильніші, небезпечніші, ніж ти можеш уявити.

Ігор примружив очі, його насмішкувата посмішка поступово згасала.

— Я бачив тих, хто полював на неї, — сказав він тихо, але в його голосі з’явилася твердість. — Думаєш, я не знаю, які монструозні організації крутяться навколо?

— Ні, ти не знаєш, — перебила його Іванна, її голос став холоднішим. — Вони ближчі, ніж ти думаєш. Вони вже тут, Ігоре. Якщо ми не зупинимо це зараз, вони дістануть не лише тебе. Софія теж у небезпеці.