Глава 10

Софія швидким кроком прямувала до університету, загорнувшись у темний плащ, що затишно огортав її, немов захисний кокон від холодного зимового ранку й невидимих загроз, які, здавалося, ховалися у кожному куточку міста. Тьмяні вуличні ліхтарі все ще розсіювали залишки нічної темряви, а вузькі провулки дихали сирістю. Місто дрімало, але її неспокій не дозволяв злитися з цією тишею.

Кроки Софії звучали надто гучно в її вухах, майже заглушуючи шум вітру. Вона раз у раз озиралася, ніби намагаючись вловити чиїсь невидимі рухи. Погляд шукав деталі: темну постать на перехресті, чоловіка з капюшоном біля кав’ярні, який курив і мовчки спостерігав за перехожими, жінку із собакою, яка зупинилася на кілька секунд довше, ніж було потрібно.

"Це лише параноя," — твердо промовила вона подумки, намагаючись упокорити хаотичні думки. Але серце продовжувало калатати швидше, ніж зазвичай, віддаючи холодом у пальці.

Після тієї ночі, коли невідомий проник у її дім, страх і недовіра стали незримими супутниками. Тепер вона бачила небезпеку у кожному перехожому, кожному погляді. Її свідомість малювала шпигунів і переслідувачів у кожному куточку, а тіні здавалися живими.

Софія затягнула плащ тугіше, її пальці впивалися в тканину, ніби це могло хоч трохи заспокоїти внутрішнє напруження. Холод зимового ранку проникав крізь одяг, але це було дрібницею порівняно з тим, що вона відчувала всередині. Її думки кружляли навколо однієї очевидної істини: хтось із гравців знав, що вона вступила у гру.

Телефон у кишені завібрував, змусивши її різко зупинитися. Серце стиснулося. Софія обережно дістала апарат, ковзнувши поглядом навколо, перш ніж притиснути його до вуха.

— Вадиме, це я, — швидко промовила вона, ледве приховуючи тремтіння в голосі.

Вона телефонувала йому зранку, але тоді слухавка мовчала. Софія знала, що він міг усе ще спати — у цей час її двоюрідний брат рідко прокидався. Та хвилювання змусило її знову набрати його номер, навіть якщо шанси на відповідь здавалися мінімальними.

На іншому кінці зв’язку, після короткої паузи, почувся голос Вадима. Зазвичай теплий і безтурботний, цього разу він був трохи іншим — ніби він намагався приховати щось за тонкою оболонкою звичної легковажності.

— Софіє? Що сталося? — запитав він, намагаючись звучати невимушено, але у його голосі проскочила нотка напруги, яку Софія одразу вловила.

Вона стисло видихнула, намагаючись приховати тривогу, але її голос залишався різким.

— Вадиме, я мушу знати: ти точно нікому не казав про щоденник? — запитала вона, намагаючись утримати рівний тон, але в ньому чітко відчувалося напруження.

На тому кінці лінії запанувала тиша, тривала й важка. Софії здалося, що вона чує, як Вадим важко видихає, ніби обмірковуючи відповідь.

— Ні… Я ж казав тобі, що просто знайшов його серед старих речей і подумав, що тобі це цікаво, — нарешті відповів він. Його голос звучав так, ніби він намагався згадати щось важливе.

Ця пауза змусила Софію насторожитися ще більше.

— Ти впевнений? — її голос став гострішим, майже безжальним.

— Софіє, я нічого нікому не казав! — швидко відповів Вадим, але в його голосі відчувалася легка напруга, яка не вислизнула від її уваги. — Ну… тільки при Ігорю Варфоломійовичу згадував, коли ще не знав, що передам тобі. Але це було давно, і він навіть не слухав!

Софія різко зупинилася посеред тротуару, відчуваючи, як серце стискається від нової хвилі тривоги. "Дід? Він знав? І мовчав?" — ця думка пронизала її, змусивши на мить забути про холодний вітер і вологу, що пробирала до кісток.

Ігор завжди був майстром маскування: його роль "божевільного" виглядала переконливо навіть для найближчих. Вона була впевнена, що його ізоляція — це спроба захистити її від монети та її прокляття. Але якщо він знав, що щоденник прапрадіда опинився у її руках, чому нічого не сказав? Чому продовжував свою гру?

Невже в нього були свої плани?

— Діду Ігорю? Ти про це не казав! — її голос тремтів, але в ньому чулася ледь прихована злість, змішана зі страхом.

— Я думав, це не важливо, — відмахнувся Вадим, але його голос звучав так, ніби він сам сумнівався у власних словах. — Софіє, що взагалі відбувається?

Софія на мить затримала дихання. Чи намагається Вадим скинути провину на діда, чи це лише її уява? Після проникнення в її дім і зникнення щоденника вона вже не знала, кому можна довіряти.

Кожен здавався їй потенційним зрадником. Чоловік, який дарував їй старовинний щоденник, і дід, який начебто відсторонився від усього цього, тепер виглядали майже співучасниками. Її свідомість малювала нові сценарії, кожен із яких був гіршим за попередній.

Вона втягнула холодне повітря й різко відповіла:

— Нічого. Я розберуся сама. — Її голос звучав коротко й безжально.

"Кому я взагалі можу довіряти?" — подумала вона, вдивляючись у химерні тіні, що танцювали під слабким світлом ліхтарів.

На тому кінці лінії було чути важке дихання. Вадим щось сказав, але Софія вже не слухала. Її увагу привернула постать, яка промайнула поруч із нею. Той самий чоловік у капюшоні, якого вона помітила раніше. Він знову з’явився, на іншому боці вулиці, і повільно крокував у її напрямку.

Софія затамувала подих, намагаючись зберігати спокій.

— Вадиме, я передзвоню, — сказала вона різко й поклала телефон у кишеню.

Вона пришвидшила крок. Її каблуки глухо відбивалися від тротуару, і звук здавався їй надто гучним. Чоловік теж почав йти швидше. Серце Софії закалатало.

"Це може бути збіг," — подумала вона. — "Може, це просто випадковий перехожий..."

Але її інстинкти кричали, що це неправда.

Софія різко звернула у вузький провулок між двома будівлями, ніби це могло захистити її від чужих очей. Вузький простір стискав її, тіні від облуплених стін здавалися живими, а повітря тут було важким, просоченим вогкістю й затхлістю. Холод проникав крізь плащ, але це не зупиняло її. Кроки за спиною ставали гучнішими, впевненішими, мовби переслідувач навмисне не ховався.