Глава 9

Олександр повільно відкрив двері свого кабінету, мимоволі вдихаючи знайомий запах паперу, кави та легкий аромат лаванди, яким завжди пахло від його секретарки Анни. У приміщенні було тепло, і ранкове сонце пробивалося крізь жалюзі, кидаючи смужки світла на стіни й меблі.

— Доброго ранку, професоре! — привіталася Анна, підводячи голову від ноутбука.

Вона була гарною блондинкою з м’яким золотавим волоссям, зібраним у простий хвіст, що надавав їй ділового вигляду. Її сірі очі, завжди уважні й розумні, дивилися на співрозмовника з теплом, але й з ноткою прихованої проникливості. Студентка-заочниця, яка працювала секретаркою кафедри, Анна поєднувала природну чарівність із серйозним підходом до роботи.

Її голос звучав весело, і на губах грала ледь помітна усмішка, яка могла розтопити навіть найстриманішого викладача. У її поведінці не було ні краплі нав'язливості — лише спокійна впевненість, що вміло приховувала втому від навчання та роботи одночасно.

— Доброго ранку, Анно, — відповів Олександр, злегка кивнувши. Його погляд на мить затримався на ній, помітивши нову деталь: обручку, що виблискувала на її безіменному пальці. — О, які новини! Вітаю, — сказав він із щирою посмішкою. — Це сталося зовсім недавно, правда?

Анна трохи знітилася, але її очі світилися щастям. Видно було, що це стало для неї справжньою радістю.

— Так, учора, — підтвердила вона, грайливо торкнувшись обручки. — Микола зробив мені сюрприз. Це було... дуже несподівано.

Олександр помітив, як її голос став м’якшим, наповненим теплою ніжністю, і злегка усміхнувся.

— І, судячи з вашого обличчя, це було приємно несподівано, — зауважив він із теплим тоном, який він рідко використовував.

Анна кивнула, а рум’янець ще більше залив її щоки.

— Так і є, — промовила вона, швидко опустивши очі, ніби намагаючись приховати емоції. Потім, піднявши руку, вона жестом вказала на двері його кабінету: — На вас уже чекає свіжа газета й кава.

— Дякую, — коротко сказав Олександр, кивнувши, і попрямував до свого столу.

Анна залишилася за своїм робочим місцем, але, як тільки він зник за дверима, дозволила собі легкий видих. Її обличчя все ще світилося радістю, але вона старанно повернулася до своїх завдань, намагаючись знову зосередитися.

У кабінеті панувала звична атмосфера спокою, що різко контрастувала з важким тягарем думок Олександра. Повітря було напоєне знайомими запахами паперу, кави та ледь відчутного лаванди, яку залишала Анна. Але цього разу навіть ці звичні деталі не могли заспокоїти його.

Олександр скинув пальто на спинку стільця, розгорнув газету та, відпивши ковток кави, завмер. Очі ковзнули по заголовку, що змусив його серце пропустити удар:

"Серйозна ДТП на проспекті Свободи. Є загиблі й постраждалі."

Його пальці міцно стиснули краї газети, коли він читав далі:

"За попередніми даними, аварія сталася через раптовий збій світлофорів і недотримання правил руху. Зіткнулося кілька автомобілів, унаслідок чого є загиблі. Поліція з'ясовує обставини…"

Текст розмитим відлунням пульсував у його свідомості. Проспект Свободи... Та сама дорога, якою він їхав учора ввечері. Картина ожила перед його очима: безлюдний вечір, майже порожня траса, і всі світлофори, що один за одним перемикалися на зелений, ніби запрошували його рухатися далі.

"Світлофори… раптовий збій?" — повторив він подумки, відчуваючи, як холодний піт краплями сповзає по його спині. Його дихання стало уривчастим, мовби важке повітря кабінету раптом стало токсичним.

Газета зім'ялася під його пальцями, коли він відклав її на стіл. Він машинально торкнувся кишені пальта, де лежала монета. Холод металу, навіть через тканину, видався гострим, майже живим.

Він обережно витяг її, поклав перед собою. Маленький шматок металу блищав у світлі, водночас такий звичайний і такий моторошний. Олександр вдивлявся в його вигравірувані символи, але насправді бачив лише себе вчора ввечері, що мчить тією дорогою, не усвідомлюючи, яку ціну могла нести його удача.

— Це не збіг, — прошепотів він, ніби боявся, що його слова можуть матеріалізувати найгірші здогадки.

Його пальці завмерли над монетою. Вона лежала, нерухома, але здавалося, що в ній є щось більше, ніж просто метал. Щось невидиме, але жорстоке.

Його думки плуталися, як нитки, що заплуталися у вузол. Логіка наполягала на своєму: монета не могла впливати на світлофори. Це суперечило всім законам фізики та здоровому глузду. Але ще більше абсурдною здавалася думка, що всі ці події — просто збіг.

Він важко видихнув, ніби намагався витиснути з себе цю думку, але відчуття тривоги міцно вп’ялися в нього. У голові спливали уривки розповідей Софії, її наполегливість і страхи, які раніше здалися йому лише відлунням родинного "божевілля". Тепер це божевілля здавалось заразним.

"Софія... її дід... і тепер я, — думав Олександр, відчуваючи, як холодний піт пробігає по спині. — Що, як вона мала рацію?"

Він опустив погляд на монету, яка лежала перед ним на столі. Холодний метал блищав у світлі настільної лампи, але її простота здавалася оманливою. Монета мовчала, але це мовчання було нестерпним. Воно тиснуло на нього, ніби вказуючи, що всі відповіді вже тут, поруч, але він не готовий їх побачити.

"Чиїсь життя стали ціною моєї мізерної удачи…" — подумав він, намагаючись залишатися раціональним, але його власний голос здався йому віддаленим і слабким. Відповіді не було. Тільки тягуча, глузлива тиша, що здавалася голоснішою за будь-які слова.

Олександр потягнувся до монети, але його рука завмерла. Здавалося, що, торкнувшись її, він остаточно визнає правду, яку досі намагався заперечувати.

Чоловік потер скроні, намагаючись впорядкувати думки. Але монета на столі ніби глузувала з нього, змушуючи повертати до неї погляд знову й знову.

— Чому ти у мене? — знову пробурмотів він, голос був майже беззвучним.

Він підійшов до сейфа, відчуваючи, як у грудях наростає дивне хвилювання. Ключ легко провернувся в замку, і дверцята відчинилися. Олександр дістав звідти злощасний манускрипт, який учора перевернув його уявлення про роботу історика. Здалося, що пергамент тихо шелестить, коли він поклав його поруч із монетою.