Глава 8

Шлях до університету пролягав через автомобільну стоянку, ту саму, де вчора Олександр знайшов загадкову гривню. На перший погляд, усе виглядало звично: кілька припаркованих машин блищали від ранкової вологи, листя шурхотіло під ногами, а вологе повітря ранку пробирало крізь пальто. Але цього разу щось у цьому місці відчувалося інакше. Щось невловиме, як легкий відгомін тривоги в повітрі.

Його кроки сповільнилися, коли погляд упав на чоловіка, що нишпорив між автомобілями. Незнайомець виглядав так, ніби шукав щось вкрай важливе: заглядав під машини, схилявся над асфальтом і оглядав кожен клаптик землі з напруженою концентрацією. Його рухи були нервовими, але водночас ретельними, мов у людини, яка боїться пропустити найдрібнішу деталь.

Чоловік був середніх років, одягнений у респектабельний, але зім'ятий костюм, який виглядав так, ніби його поспіхом витягнули з глибини шафи. Краватка була недбало ослаблена, а комір сорочки виглядав м’ятим. Його зачіска, здавалося, давно втратила будь-який порядок, залишаючи на думці образ людини, яка провела напружену безсонну ніч.

Обличчя чоловіка виглядало стомленим і зосередженим. Глибокі зморшки на чолі й кутиках губ видавали тривалу напругу, а погляд, хоч і спрямований на землю, залишався гострим і напруженим. У ньому читалося щось більше, ніж проста втома, — відчай, змішаний із тривожним очікуванням.

Навіть на відстані було видно, що цей чоловік не звичайний перехожий. Його постава, хоч і сутула, виказувала колишню впевненість, яку зараз затьмарили внутрішні сум’яття.

Поряд зі стоянкою виднілася кав’ярня. Олександр зупинився на мить, вагаючись, чи не підійти ближче до незнайомця, але зрештою вирішив не втручатися. Він відчув, як щось у ньому напружується, коли чоловік обернувся й на мить зустрівся з його поглядом. Очі незнайомця блищали тривогою, в якій можна було розгледіти щось схоже на відчай.

Олександр перевів погляд на кав’ярню й вирішив зайти туди, перш ніж вирушити до університету.

Кав’ярня залишалася такою ж, як і тоді, коли тут працювала Тома. Атмосфера була знайомою до найдрібніших деталей: затишні столики, легкий аромат свіжозмеленої кави, приглушене світло, яке робило це місце ідеальним притулком уранці. Але дещо змінилося. За барною стійкою тепер стояв молодий хлопець, найімовірніше студент. Його рухи були невпевнені, і він майже постійно озирався на автоматичну кавомашину, ніби боявся, що вона раптом зламається.

Олександр упіймав себе на тому, що шукає поглядом знайомий образ. Але Томи тут не було. Замість рудої дівчини з веселими зеленими очима, чия посмішка завжди здавалася теплим промінням у найпохмуріший день, його зустріли лише коротке "Доброго ранку" й ретельно вдавана професійна відстороненість баристи.

Його погляд ковзнув до вікна, звідки було видно стоянку. Незнайомець усе ще блукав між автомобілями, схилившись майже до землі. Олександр знову відчув той легкий, але настирливий тривожний поклик, який з’явився ще раніше.

"Що він там шукає?" — подумав він, але швидко відкинув цю думку.

— Мені, як завжди, американо без цукру, — промовив він до баристи й сів за столик у дальньому кутку. Намагався відволіктися від власних думок, але це було складніше, ніж здавалося.

Запах кави та свіжоспеченої випічки огортав простір, створюючи ілюзію затишку, але Олександр думками знову повертався до Томи, загадкової монети і Софії. Усе це, здавалося, переплелося у дивний вузол, який не давав йому спокою.

Він дістав телефон, щоби переглянути записки чи новини, але екран засвітився сповіщеннями, які раптово почали з’являтися одне за одним. Телефон, з’єднавшись із Wi-Fi закладу, розблокував цілу низку повідомлень.

Олександр здивовано поглянув на екран. Увесь цей час він був упевнений, що вдома інтернет працював нормально.

— Схоже, тарифний план закінчився, — подумки припустив він, але несподівано виникла тривожна думка: чому жодне з цих повідомлень не дійшло вчора ввечері?

Його увагу привернуло одне з повідомлень. Воно було від Софії, надіслане пізньої ночі. Виділяючись серед інших сповіщень, текст здавався занадто коротким для звичайного листування, але в ньому читалася тривога:

“Нам треба зустрітися завтра. Я поясню тобі план.”

Олександр застиг, вдивляючись у рядки на екрані. Щось у цих словах змусило його серце напружитися. Чому вона вирішила написати саме вночі? Що за терміновість?

Він запитував себе, що саме Софія могла мати на увазі під "планом". Її єдиним завданням було передати йому щоденник. Проста, зрозуміла домовленість. Але це повідомлення змусило його сумніватися: чи не було тут чогось більшого, ніж він припускав?

Олександр відкинувся на спинку стільця, занурений у вир думок. Його пальці мимоволі почали стукати по столу, створюючи рівномірний ритм, який мав би допомогти йому заспокоїтися, але лише підсилював відчуття тривоги, що наростала всередині.

Телефон у його руці здавався важким. Олександр покрутив його між пальцями, вагаючись. Нарешті він набрав номер Софії. Його терпіння вичерпалося — треба було негайно дізнатися, що стоїть за її загадковим повідомленням.

"Нам треба зустрітися завтра. Я поясню тобі план."

Ці слова не давали йому спокою. Його серце стискалося кожного разу, коли він перечитував їх подумки. До того ж, він уже переклав текст манускрипта, а загадкова монета — чи не та сама, про яку йшлося у перекладі?

Він похитав головою, намагаючись відкинути цю думку.

— Нісенітниця! — ледь чутно пробурмотів він, різко зупиняючи свої пальці, що досі стукали по столу.

Олександр завжди пишався своєю здатністю залишатися раціональним, але зараз усе виглядало інакше. Текст, який він переклав, був лише початком. Манускрипт містив більше — загадки, зашифровані символами й рунами, що нагадували код. Він лише почав розбиратися в них, поступово створюючи систему, яка мала допомогти розкрити прихований зміст.

— Схоже, я зробив лише перший крок, — пробурмотів він.