Глава 7

Світло ранку проникало крізь тонкі фіранки, наповнюючи кімнату тьмяним, холодним січневим сяйвом. Олександр прокинувся раніше, ніж зазвичай, і довго лежав, розглядаючи стелю, поки в голові крутилися уривки тексту, який він перекладав останнім часом.

Піднявшись із ліжка, він повільно зібрався, заварив каву і сів за стіл. На столі, серед інших дрібниць, лежала монета. Звичайна, на перший погляд, гривнева монета, яка, утім, викликала у нього дивне занепокоєння.

Олександр підняв монету, обережно обертаючи її між пальцями. Метал прохолодно торкався шкіри, і цей дотик, здавалося, був чимось більшим, ніж просто фізичним. Він розглядав її, зосереджено вдивляючись у вигравіруваний візерунок, знайомий до болю.

Його думки знову повернулися до вчорашнього вечора. Він усе ще пам’ятав, як дивно злагоджено працювали світлофори на його шляху додому. Один за одним вони спалахували зеленим кольором, ніби підлаштовувалися під його рух.

— Просто збіг, — пробурмотів він уголос, хоча сам не повірив у власні слова.

Професор уперто намагався знайти раціональне пояснення. Можливо, світлофорна система налаштувалася так, що він потрапив у ідеальний потік руху. Можливо, його мозок просто перебільшив, намагаючись знайти логіку у випадковостях. Але глибоко всередині Олександр відчував, що це не так.

Раціональне пояснення здавалося все менш переконливим. Щоразу, як його пальці торкалися монети, всередині щось насторожувалося. Це відчуття було схожим на легке поколювання під шкірою, як мимовільна реакція організму на небезпеку. Наче він стояв на самому краю, де реальність розмивається, а світло плавно переходить у тінь.

Від роздумів його відволік різкий дзвінок телефону. Екран смартфона засвітився, і ім'я, що з’явилося на ньому, викликало у Олександра короткий спалах здивування — "Кохана".

Телефонувала його колишня дружина. Вже більше року минуло з їхнього розлучення, але він так і не перейменував цей контакт. Не через теплі почуття чи жаль, а скоріше через звичку.

Олександр кілька секунд дивився на екран телефону, не наважуючись натиснути кнопку відповіді. Ім’я "Кохана" на екрані викликало змішані почуття. Колись воно було символом близькості, довіри й тепла. Тепер — лише нагадуванням про щось втрачене і віддалене.

Він намагався пригадати її обличчя. Її тонку посмішку, рухи рук, той спокійний, але впевнений голос. І, звісно, татуювання. Символ на її зап'ясті завжди здавався чимось більше, ніж просто елементом стилю. Коли він запитував про нього, вона завжди ухилялася від відповіді, лише загадково посміхаючись.

Тепер же цей самий символ, який він бачив у манускрипті Софії, знову стояв перед ним, мов тінь із минулого, нагадуючи про щось невисловлене. "Чи знала вона про це раніше? Чи могла вона бути якось пов’язана з… монетою?" — подумав він, відчуваючи, як від цих роздумів наростає напруга.

Монета, яку він досі тримав у руці, здавалася майже живою. Метал був холодним, незважаючи на тепло кімнати. Раптом він вирішив, ніби бажаючи позбутися її впливу, кинув монету на стіл. Вона дзенькнула, відскочила, але, здавалося, вибрала собі місце. Її блискуча поверхня лежала під нахилом так, що нагадувала око, яке пильно дивилося прямо на нього.

Телефон продовжував дзвонити, але Олександр ще кілька секунд дивився на монету. Від неї не було запаху, вона не видавала звуків, але її присутність... здавалася майже відчутною. Немов вона чекала.

Він зітхнув і зрештою провів пальцем по екрану вгору, відповідаючи на виклик.

— Алло, — коротко сказав він, намагаючись зберігати холоднокровність.

— Привіт, Саш, — на іншому кінці дроту прозвучав голос, який він не чув уже місяцями. Солодкий, чаруючий і, як завжди, злегка обтяжений придихом, який змушував серце завмирати на секунду.

Її звали Томою. Він познайомився з нею у той період, коли Софія була черговий раз далеко, занурена у свої нескінченні розкопки. Для Олександра її постійні від'їзди вже давно стали звичними, але ця звичка завжди залишала після себе порожнечу, яку він несвідомо прагнув заповнити.

Тома була баристою у невеликій кав’ярні неподалік університету. Олександр, як людина звички, відвідував цей заклад тричі на день — зранку, в обід і ввечері. Він цінував передбачуваність у дрібницях, і його щоденний ритуал із кавою був одним із тих стабільних моментів, які тримали його в реальності.

Вона з'явилася несподівано. Перше, що кинулося йому в очі, було її сяюче волосся, яке завжди спадало на плечі, і легка посмішка, яка супроводжувала кожен її рух. Спершу він навіть не задумувався про неї. Вона була частиною кав’ярні, як запах свіжозмеленої кави чи звук шипіння парової трубки.

Проте Тома помітила його одразу. Вона завжди звертала увагу на постійних клієнтів, і Олександр, зі своєю звичкою тричі на день брати один і той самий напій, був особливо передбачуваним. Вона вивчила його замовлення, його мовчазні жести, навіть те, як він підтягував комір пальта, коли входив у заклад.

“Вам, як завжди, американо без цукру?” — запитала вона одного дня, поки він, заглиблений у думки, чекав своєї черги.

Її голос вивів його з трансу. Він підняв очі, трохи здивований тим, що хтось звернув на нього увагу.

‘Так,” — відповів він коротко, але мимоволі усміхнувся.

Це була перша розмова з багатьох, які згодом перетворилися на щось більше, ніж просто обмін фразами під час замовлення кави. Тома завжди знаходила спосіб затримати його на кілька хвилин довше, ніж це було потрібно. Її легкість, сміх, зовсім не схожий на стриману серйозність Софії, притягували його.

З часом кав’ярня перестала бути просто місцем, де він отримував свою порцію кофеїну. Це стало чимось схожим на втечу, на місце, де він міг на мить забути про роздратування через постійну відсутність Софії, про її нав'язливу одержимість розкопками, які завжди були для неї важливішими за їхнє життя разом.

Тома ж не ставила таких питань. Вона не вимагала пояснень, не шукала глибини в кожному його слові. Її простота й щирість стали тим, чого йому не вистачало.