Глава 6

Софія мовчки сиділа за столом у своєму робочому кабінеті, зосереджено вдивляючись у мерехтливий екран ноутбука. Документ, електронна копія щоденника, над яким вона працювала ночами, нагадував їй про те, як усе почалося. Її пальці застигли над клавіатурою, не торкаючись жодної клавіші. Погляд слідував за витонченими, трохи нерівними літерами, які переповідали історії, залишені прапрадідом, і кожен рядок здавався мостом у минуле.

Вона пригадала той день, коли двоюрідний брат Вадим поклав перед нею старий зошит із потрісканою обкладинкою. Спершу вона сприйняла його як сімейну реліквію, але згодом сторінки стали розкривати їй зовсім інший світ — світ прокляття, удачі, жертв і болю. Саме щоденник став тим ключем, який відкрив її очі на істину: її дід, Ігор Варфоломійович, не був божевільним. Його історії, які завжди звучали як маячня, виявилися правдою, захованою за межами розуміння.

Її погляд мимоволі ковзнув у куток кабінету, де, мов мовчазний вартовий, стояв чорний масивний сейф. Холодне світло настільної лампи лише підкреслювало його вагу й значущість. За товстими металевими дверцятами лежав оригінал щоденника, реліквія, що вижила крізь десятиліття. Його пожовклі сторінки, потемнілі від часу, зберігали на собі сліди вологи й старості.

Цей щоденник був більше, ніж просто книгою. У ньому крилася правда, яку вона так довго намагалася довести. Він став її нагадуванням, що всі ті роки пошуків, жертв і втрат не були марними. І хоча електронна копія мала гарантувати безпеку інформації, сам факт наявності оригіналу додавав їй сили й віри.

Вона доторкнулася до клавіші, збільшивши масштаб документа. Літери стали чіткішими, але разом із тим гострішим стало й відчуття тривоги. В її думках не полишала лунати одна й та сама фраза, яку предок написав на першій сторінці: «Не довіряй нікому, навіть собі».

Софія відкинулася на спинку крісла, обвівши кабінет поглядом. Стелажі з книгами, що тяглися до самої стелі, здавалося, давили на неї своєю масою. За вікном чулося шурхотіння дерев — вітер грав з гілками, кидаючи їхні тіні на стіни кабінету. Відчуття ізоляції та напруги все більше посилювалося.

Вона видихнула, відчуваючи, як важкість дня поволі змінюється на глуху втому. Провівши пальцями по обличчю, Софія спробувала зібрати думки до купи, але спогади про недавню розмову з Олександром невідступно крутилися в голові.

Вона не планувала розкривати перед ним усю правду про монету й прокляття. Це здавалося надто ризикованим. Олександр, із його раціональним мисленням і схильністю до наукових обґрунтувань, міг би сприйняти її зізнання як ознаку нервового зриву. У найгіршому випадку — подумав би, що вона божевільна.

Але щось пішло не так. Коли він побачив символ у манускрипті, його зацікавленість раптово стала надто наполегливою. Софія пам’ятала, як його очі звузилися, а голос став різкішим. Він почав розпитувати, задавати питання, тиснути на неї. Це було зовсім не схоже на звичного Олександра — спокійного, розважливого і, здавалося б, незворушного.

Вона не могла зрозуміти, що саме спонукало його на таку поведінку. Символ? Сам манускрипт? А може, щось глибше, що вона пропустила?

"Може, це була помилка," — подумала вона, не відводячи погляду від мерехтливого екрану. Слова, які вона тоді вимовила, тепер здавалися їй надто прямими, надто відвертими.

"Але тепер уже не повернеш. Він усе знає і… я втягнула його в це."

Софія стиснула пальці на краю столу, ніби намагаючись знайти в ньому точку опори, яка б заспокоїла її хаотичні думки. У голові крутилися запитання одне за одним: як ця ситуація вплине на Олександра? Чи зможе він впоратися з тим, що дізнався? Чи не зробила вона фатальної помилки, довірившись йому?

З одного боку, вона чітко усвідомлювала: втягнула його у небезпечну гру з проклятою монетою. Вони не бачилися кілька років, і Софія щиро вірила, що залишила всі почуття до нього в минулому. Їй здавалося, що кохання — це розкіш, яку вона більше не могла собі дозволити. Її життя, ціль, яку вона переслідувала, просто не передбачали такого.

Але тепер, коли вона знову побачила Олександра, зрозуміла, як глибоко помилялася. Його присутність пробудила щось, що вона вважала давно згаслим. Це відкриття виявилося ще одним важким тягарем: тепер вона не тільки хвилювалася за нього, але й усвідомлювала, що поставила під удар людину, яка їй дорога.

З іншого боку, його реакція на символ у манускрипті була несподіваною. Занадто емоційною. Занадто сильною. Цей момент насторожив її більше, ніж вона хотіла зізнатися. "Він уже якось пов’язаний із монетою чи прокляттям?" — подумала вона, відчуваючи, як у грудях наростає тривога. Можливо, його зв’язок із цією історією глибший, ніж вона здогадувалася.

Софія важко зітхнула й піднялася зі стільця. Вона повільно підійшла до вікна, з якого відкривався похмурий вид на нічне місто. Темрява вже повністю поглинула вулиці, лише світло ліхтарів кидало довгі тіні на мокрий асфальт. Її погляд затримався на цих тінях, які змінювали форму, ніби самі собою рухалися.

У грудях щось стислося. Попередження з першої сторінки щоденника, написане рівним, але холодним почерком прапрадіда, знову виникло в її свідомості: "Не довіряй нікому, навіть собі." Ці слова переслідували її з моменту, коли вона вперше прочитала їх.

Дід також завжди повторював, що монета — це не просто річ. Вона має магнетичну силу, яка притягує небезпеку.

"Тепер і я відчуваю це," — подумала Софія, вдивляючись у темряву за вікном. Її рука мимоволі торкнулася скла, ніби намагаючись зловити якісь невидимі сигнали ззовні. Вітер за вікном завивав, і шурхіт дерев здавався зловісним.

Відчуття, що за нею стежать, стало майже фізичним. Вона притиснула руку до грудей, намагаючись заспокоїти стрімке серцебиття. Її дід мав рацію. Монета не просто руйнує життя. Вона змінює тебе, проникаючи в усі аспекти реальності.

"Але якщо вона так близько… значить, часу залишилося мало," — подумала Софія, різко відвернувшись від вікна.