Глава 5

Ігор Варфоломійович сидів у своїй кімнаті, тримаючи в руках книгу, яка давно втратила будь-яке значення. Пальці перегортали сторінки механічно, а очі дивилися кудись повз текст. Його думки були далеко: у минулому, де прокляття монети почало свою гру, і в теперішньому, де його онука, не знаючи всіх деталей, наближалася до тієї самої безодні.

Він покликав санітара і той швидко з’явився в дверях.

— Іванну Петрівну, будь ласка, — коротко сказав Ігор, навіть не піднімаючи голови. — Скажіть, що це терміново.

Санітар здивовано кивнув, але без зайвих слів виконав прохання.

Після цього Ігор відкинувся на спинку стільця й закрив очі. Спогади накотилися хвилею, стискаючи груди.

Монета вперше з’явилася в їхній родині задовго до революції. Легенда розповідала, що її знайшов прадід Ігоря, Артемій Лазарук, на руїнах старого монастиря. Спочатку ніхто не розумів її значення. Артемій думав, що це просто старовинний талісман, який приносить удачу. І дійсно, удача переслідувала його: родина процвітала, справи йшли вгору. Але разом із тим зростали й дивні збіги — люди, що заздрили Лазарукам чи переходили їм дорогу, потрапляли в нещасні випадки або несподівано хворіли.

Через роки сім’я зрозуміла механізм дії монети. Вона приносила успіх своєму власникові, але забирала удачу в інших. Якщо передати її в руки іншої людини, прокляття відводило невдачі від власника на того, хто торкався монети. Лазаруки почали використовувати це знання, граючи з людьми в орлянку — випадкових незнайомців, ворогів, навіть друзів, якщо ті ставали тягарем.

Ігор зітхнув. Він пам’ятав, як його дід казав: "Монета — це дар і прокляття. Вона захищає твоїх близьких, але ціною чужих життів. Завжди пам’ятай, хлопче: ти можеш врятувати когось, лише пожертвувавши іншим".

Ігор отримав монету, коли йому було двадцять два. Його дід помирав. Той старий, сильний чоловік, який колись здавався йому непохитним, лежав на смертному одрі, охоплений хворобою, яка не залишала шансів.

— Це твоє тепер, — сказав дід, передаючи монету. Його очі блищали від болю й провини. — Але пам’ятай, Ігоре: не дай їй зламати тебе.

Спочатку Ігор не вірив у легенди. Він тримав монету у шухляді, вважаючи її просто сімейним артефактом. Але потім почалися випадковості: одного разу він програв у карти, але виграш несподівано опинився в його руках, бо переможець зламав руку й не зміг забрати гроші. Іншим разом він врятувався від падіння будівельного крана, хоча всі інші постраждали.

Спочатку Ігор використовував монету обережно. Вона була для нього інструментом захисту — щитом, який допомагав уникати небезпек і оберігати родину. Але поступово прокляття монети почало діяти глибше, змінюючи не лише події навколо, а й самого Ігоря. Його сприйняття світу змінилося: люди стали для нього не більше ніж інструментами, ресурсами, якими можна було маніпулювати.

Ворогів стало легко усувати: достатньо було кинути монету в гру й дочекатися, коли доля зробить свій хід. Друзів стало вигідно використовувати, змушуючи їх ризикувати в ситуаціях, де він залишався недоторканним. Монета перетворила життя на поле орлянки, а Ігоря — на гравця, для якого мораль більше не мала значення. З кожним новим кидком монети він відчував, як прокляття обплутує його дедалі щільніше.

Проте все змінилося в день, коли народилася Софія.

Її маленькі рученята, теплі й крихкі, що обхоплювали його палець, зворушили щось у серці, яке він давно вважав черствим. Її беззахисна усмішка, що сяяла, ніби сонце після довгого шторму, змусила його вперше за багато років відчути сором. Він згадав усі ті життя, які обірвалися чи були зруйновані через його жадібність до удачі. Але разом із соромом прийшов і страх.

Ігор зрозумів: він не хоче, щоб Софія виросла поруч із прокляттям, яке зробило його тим, ким він став. Він більше не міг дозволити монеті диктувати правила в його житті. Того дня він уперше вирішив знищити її.

Це був акт розкаяння, відчайдушна спроба вирватися з павутини прокляття й повернути бодай частку втраченої людяності. Але монета виявилася сильнішою. Вона глузувала з Ігоря, вперто нагадуючи про себе.

Вона поверталася знову й знову: у кишені його піджака, серед книжок на полицях, навіть під подушкою, коли він найменше цього очікував. Монета стала невіддільною частиною його життя — мов тінь, яка переслідує свого власника.

Та все змінилося одного дня. Монета обрала нового господаря. Ігор відчув це одразу: холод, який супроводжував її присутність, раптово зник, а разом із ним і та дивна напруга, що завжди тяжіла над ним. Спочатку він не міг повірити. Але незабаром зрозумів: прокляття залишило його не з милості, а з розрахунку.

Доля виставила рахунок. Удача, яка так довго була на його боці, обернулася низкою невдач. Втрата близьких, крах усіх планів, постійне відчуття приреченості — усе це було розплатою за ті роки, коли монета приносила йому перевагу над іншими. Його життя стало тягарем, але саме це змусило Ігоря замислитися про мету, яку він мусить виконати, поки ще має час.

Щоб уникнути зайвих питань і пересудів, він сховався у психіатричній лікарні. Гра божевільного стала його прикриттям. Тут, за стінами ізоляції, Ігор міг приховати правду, яку ніхто не наважився б зрозуміти чи прийняти. Його зізнання про монету, про її силу й прокляття були тим "квитком", що відкрив йому двері цього місця.

Проте його ізоляція мала ще одну мету. Його "божевілля" стало щитом, який захищав Софію. Ігор знав: поки він залишатиметься в очах оточення дивачком зі зруйнованою свідомістю, ніхто не ставитиме зайвих запитань. Навіть його власна онука сприйматиме старі сімейні легенди як порожні байки.

Ігор був готовий пожертвувати собою, своїм життям і здоров’ям, аби тільки Софія ніколи не доторкнулася до монети й не стала наступною жертвою цього прокляття.

Двері відчинилися, і до кімнати впевнено увійшла Іванна Петрівна, головний лікар. Жінка середнього віку, з проникливими очима й чіткими рухами, вона випромінювала впевненість і спокій. У їхніх відносинах завжди панував баланс поваги та стриманості, який приховував роки спільних таємниць.