Глава 4

Старовинна бібліотека університету була розташована у глибоких катакомбах. Вогкі стіни з грубого каменю, обвиті павутинням часу, утримували тишу, яку порушували лише шелест сторінок і скрип пера. Лампи, встановлені над дубовими столами, кидали жовтувате світло, створюючи гру тіней, які здавалося, рухалися за кожним жестом.

Олександр Верещук сидів за столом, обклавшись книгами й записами. Перед ним лежав манускрипт, який передала Софія. Його старовинний вигляд викликав захоплення й тривогу водночас: потемнілий пергамент, витончені візерунки, які ніби шепотіли власну історію.

— Так, ось тут давньоруська... — промовив Олександр, нахиляючись ближче до пергаменту. Його пальці, вкриті чорнилом, обережно торкнулися краю старовинного документа, щоб не пошкодити крихкий матеріал. Літери, вигравірувані на пожовклому папері, здавалися такими давніми, ніби були виткані з самого часу. — А це... вплив тюркської. Цікаво, — додав він, і його голос затих разом із рівним рухом пера, що залишало впевнені чорнильні лінії у зошиті.

Його голос м’яко лунав у просторі, наче намагаючись розбити важку тишу. Але слова, які він вимовляв, відбивалися від кам’яних стін якось по-іншому, важче. Вони звучали так, ніби кожен звук був ниткою, що пронизувала простір і впліталася у невидиму павутину.

Текст манускрипту видавався дивним, майже гіпнотичним. Літери, викладені витонченими, але нерівними рядками, наче мерехтіли в тьмяному світлі лампи. Вони то зливалися у єдиний, майже зрозумілий потік, то розсипалися на химерні символи, які здавалися надто складними, щоб бути випадковими. Олександр пильно вдивлявся в текст, намагаючись зрозуміти його структуру.

Він дістав з кишені тоненький олівець і почав позначати ключові місця в своїх записах, повільно розділяючи текст на блоки. Кожен рядок був мовби шарадою: знайомі символи перетиналися зі знаками, які не піддавалися простій інтерпретації.

— Хм... — пробурмотів він, натиснувши на скроню пальцями, ніби хотів стимулювати мислення. Його рука потягнулася до збільшувального скла, яке він завжди тримав поруч. — Це не просто абстрактний текст... Тут є система, — сказав він сам собі, піднісши лупу до пергаменту.

Літери виглядали майже живими під збільшенням: дрібні завитки, штрихи, що ледь проглядалися під головними лініями, здавалися додатковими маркерами або прихованим кодом.

— Це неймовірно... — прошепотів він, нахилившись ще ближче. У його нотатнику з’являлися короткі виписки:

"Жертва — слово з чітким гравіруванням, але зміщене, ніби навмисно віддалене від основного тексту.

Удача — повторюється, кожного разу з різними акцентами.”

Запах старовинного пергаменту огортав його, нагадуючи про віки, які цей манускрипт пережив. Він відчував вологість підземних катакомб, змішану з легким ароматом чорнил, які дивним чином залишалися яскравими.

— Так, тут є шифр, — промовив він тихо, відзначаючи повторювані символи. — Система розташування слів не випадкова. Це не просто текст — це якась схема.

Олександр знайшов символ, який привернув його увагу раніше: коло з крапкою посередині, оточене хвилястими лініями. Він був викарбуваний із більшою старанністю, ніж інші елементи, і зустрічався кілька разів.

На краю стола лежав аркуш із замальовкою символу, зроблений Софією. Її чіткий, впевнений почерк, який він міг упізнати серед тисячі, здавалося, досі ніс у собі її енергію. Олександр підняв аркуш, розглядаючи її замітки. Його пальці обережно ковзнули по паперу, ніби торкалися чогось живого, і спогади нахлинули з нестримною силою.

Це був той самий стіл, за яким вони провели перші ночі за спільною роботою. Тоді Софія була молодою, амбітною студенткою, а він — її наставником, який не міг не захоплюватися її завзяттям і розумом. Але тієї ночі все змінилося.

Бібліотека була порожньою, освітлена лише слабким тремтливим світлом ламп. Вони затрималися допізна, працюючи над черговим текстом, але увага все частіше зміщувалася з роботи на щось інше. Її погляд, який затримувався трохи довше, ніж потрібно. Її рука, що випадково торкнулася його, коли вони разом розглядали сторінку.

— Тут залишилися тільки ми, — тихо сказала вона, посміхаючись куточком губ. Її голос, завжди впевнений, у цей момент звучав майже шепотом.

Олександр тоді відповів їй не словами, а діями. Він злегка нахилився ближче, вдихаючи слабкий аромат її парфумів, змішаний із запахом старих книг. Софія не відступила. Навпаки, вона підняла на нього погляд — той самий, від якого серце в грудях пульсувало сильніше.

Її губи були гарячими, м'якими, і коли він нахилився, щоб торкнутися їх своїми, час здавався застиглим. Стіл, за яким вони працювали, став свідком не тільки їхньої роботи, але й тієї пристрасті, яка розгорілася між ними. Її пальці, які тільки-но тримали перо, тепер ковзнули по його шиї, залишаючи легке тепло.

Їхні поцілунки ставали глибшими, а їхні тіла — ближчими. Він пам’ятав, як вона сідає на край столу, як її пальці обережно розстібають ґудзики на його сорочці. Їхній світ обмежувався стінами цієї бібліотеки, і лише слабкий шум зачинених дверей нагадував, що десь там є інший світ.

Олександр знову вдихнув, проганяючи спогади, які здавалися майже реальними. Його пальці на мить затрималися на папері з малюнком, ніби цей аркуш міг повернути той момент. Але реальність була іншою. Софія давно стала не просто колишньою коханою, а тінню, яка залишилася в його пам’яті назавжди.

Він з зусиллям відкинув ці думки, змусивши себе повернутися до роботи. Манускрипт лежав перед ним, таємничий і мовчазний, а символ, який він намагався розгадати, тепер здавався ще більш значущим.

— Що ти приховуєш? — пробурмотів професор, проводячи пальцем у рукавичці над малюнком. Його лупа виявила додаткові деталі: між хвилястими лініями були мікроскопічні знаки, які могли бути додатковим шаром інформації.

Він відчув, як у грудях зросло хвилювання. Ніби текст дійсно хотів бути розгаданим, але водночас намагався тримати свій секрет за сімома печатями.