Глава 3

Софія Лазарук стояла перед важкими металевими дверима, що вели до відділення для довготривалих пацієнтів психіатричної лікарні. Вологе повітря зимового ранку обпікало шкіру, але вона вже звикла до цього маршруту. Її візити до діда стали регулярними, майже ритуальними.

Останні кілька днів Софія помітно змінилася. Її голос став твердішим, а погляд набув тієї рішучості, яка з'являється лише тоді, коли людина приймає важливе рішення, навіть якщо воно супроводжується болем.

Софія довго шукала цей манускрипт, роками занурюючись у розкопки, архіви й сумнівні джерела. Вона пожертвувала всім заради цього — друзями, спокоєм, навіть собою. Але найбільше втратила тоді, коли віддала любов. Її стосунки з Олександром зруйнувалися саме через ці пошуки. Її одержимість здавалася йому нерозумною, небезпечною, але для неї це була єдина мета, яка мала сенс.

І ось тепер, коли вона нарешті отримала манускрипт, Софія знову змушена була пожертвувати Олександром. Вона знала, що втягуючи його у гру з проклятою монетою, піддає його небезпеці. Але який у неї був вибір? Олександр — єдина людина, яка могла допомогти їй розшифрувати текст. Окрім діда, але той давно зрікся всього, що пов’язане з прокляттям. Він радше помре у своїй ізоляції, ніж повернеться до гри в якій неможливо перемогти.

Але Софія вже не була наляканою онукою, яка відвідувала діда в лікарні, щоб підтримати його. Тепер її дії були сповнені чіткої мети. Вона більше не шукала поради чи підтримки. Вона була готова діяти. Навіть якщо доведеться нести нові жертви. Навіть якщо доведеться знову пожертвувати Олександром.

— Доброго ранку, Софіє, — привітав її охоронець біля входу, піднімаючи очі від журналу. Його голос був спокійним, але в ньому звучала нотка поваги — Софія була одним із небагатьох відвідувачів, які регулярно приходили до пацієнтів. — Ваш дід чекає на вас.

— Дякую, — коротко відповіла вона, ледь помітно кивнувши.

Коридори лікарні були тихими, лише подекуди чути було глухі звуки: скрип дверей, легкі кроки санітарів. Софія несла з собою маленьку торбинку з пиріжками, які дід завжди любив. Але цього разу вона принесла більше, ніж просто випічку.

Металеві двері важко зачинилися за її спиною, і Софія відчула, як повітря лікарні, прохолодне й стерильне, оточило її. Вона йшла знайомим коридором, де обшарпані стіни й приглушені звуки створювали атмосферу, яка завжди викликала легкий дискомфорт. Але сьогодні вона йшла впевненіше, майже не помічаючи цих деталей.

Двері палати, де жив Ігор Варфоломійович, були трохи прочинені, і Софія постукала, перш ніж увійти. Коли двері палати зачинилися за нею, Ігор Варфоломійович підняв голову. Його вигляд був звичним: старий светр, окуляри на кінчику носа і той самий погляд — пронизливий, спостережливий, ніби він бачить більше, ніж варто.

Ігор сидів за невеликим столиком, обклавшись книгами. Його сиве волосся було акуратно зачесане, а окуляри з тонкою оправою злегка сповзли на кінчик носа. Він виглядав спокійним, але в його очах, як завжди, читалася глибока тривога.

— Ти знову прийшла, — сказав він спокійно, відставляючи книгу на столик. — Як твої справи, онучко?

— Як завжди, дідусю, — відповіла Софія, сідаючи поруч. — А як ти?

— Як людина, яка за власним бажанням закрила себе в цих стінах, — відповів він із легким сарказмом. — А тепер кажи, що нового?

Софія трохи напружилася, але швидко приховала це за усмішкою. Вона витягла пиріжки й почала розкладати їх на тарілці.

— Я працюю над твоїм випадком, дідусю. Я знайду спосіб, як тебе звільнити.

Ігор примружився, уважно вдивляючись у її обличчя. Його погляд був пильним, майже пронизливим, але водночас у ньому читалася втома — глибока, всепоглинаюча втома людини, яка надто багато знає.

— Мій "випадок", кажеш? — зітхнув він, ледь помітно змахнувши рукою, як це робив завжди, коли хотів приховати щось важливе. Його голос звучав тихо, але в ньому бриніло щось більше, ніж просто роздратування. — Софіє, ми про це вже говорили. Те, що мене стримує, — не лікарі й не діагнози. Це… інше. І я не хочу, щоб ти занурювалася в це.

Він на мить замовк, наче важив свої наступні слова, а потім додав майже шепотом:

— Є речі, які краще залишити у спокої.

Софія не відповіла, але в її очах зблиснув протест, такий знайомий Ігорю. Він знав цю впертість, знав її надто добре.

"Дурна дівчинка," — подумав він із болем. — "Вона не зрозуміє, поки не відчує це на собі."

Ігор Варфоломійович завжди майстерно відігравав роль божевільного. Навіть тепер, сидячи в цьому стерильному лікарняному закутку, він залишався майстром ілюзії. Як кажуть, якщо хочеш щось сховати, поклади на найвиднішому місці. А якщо потрібно приховати правду, найкраще — сказати її вголос. Особливо, якщо ця правда звучить настільки неймовірно, що в неї ніхто ніколи не повірить.

Його образ ексцентричного пацієнта, який часом говорить незрозумілі речі, ідеально працював. Лікарі вважали його параноїком, санітари — просто дивачком, а відвідувачі — трохи дивним старим, що пережив надто багато. Ніхто не бачив, що за цим образом ховався чоловік, який був змушений роками вести гру з прокляттям, балансуючи між правдою й вигадкою.

— Софіє, ти молода, розумна... І маєш майбутнє, — сказав він, вириваючи себе з думок. Його голос став різкішим. — Не зупиняйся на мені. Я вже втратив усе. А ти... ти ще можеш жити.

Софія стиснула губи, її пальці нервово стискали край столу.

— А якщо я не хочу жити, знаючи, що ти тут, дідусю? — різко відповіла вона, її голос був твердим, але в ньому чулася ледь помітна тріщина. — Я не можу це просто залишити.

Ігор сумно всміхнувся.

— Ось у цьому твоя проблема, дитино. Ти завжди думаєш, що можеш усе виправити. Але деякі речі вже зламані назавжди.

Він відвів погляд, щоб Софія не побачила, як його очі затуманилися від спогадів і жалю. Вона була так схожа на нього, і саме це його найбільше лякало.