Глава 2

Напружену тишу розірвав легкий стук у двері, змусивши Олександра й Софію повернутися до реальності.

— Так? — різкіше, ніж хотів, озвався він.

Двері прочинилися, і до кабінету зазирнула секретарка Анна. Її блакитні очі, зазвичай спокійні, цього разу виражали легке хвилювання.

— Олександр Тимофійович, — звернулася вона, вже тримаючи сумочку на згині ліктя. — Мені потрібно піти трохи раніше сьогодні.

Олександр поглянув на годинник і ледь помітно підняв брову.

— Раніше? До кінця дня залишилося всього п’ятнадцять хвилин.

Анна трохи знітилася, але швидко взяла себе в руки, її голос став наполегливішим:

— Я знаю, але у мене важлива зустріч… особистого характеру.

Олександр на мить перевів погляд на Софію, ніби перевіряючи її реакцію, а потім повернувся до Анни.

— Важлива зустріч?

— Так, — відповіла вона коротко, трохи почервонівши. — Це побачення.

Софія опустила погляд, намагаючись приховати ледь помітну усмішку, а Олександр зітхнув, махнувши рукою.

— Гаразд, Анно. Але наступного разу попереджайте заздалегідь.

— Дякую, Олександре Тимофійовичу! — радісно кивнула вона. — Може, зробити вам кави перед тим, як піду?

— Ні, дякую, — відповів він стримано. — Йдіть уже, поки не передумав.

Анна швидко зникла за дверима, залишивши після себе легкий аромат парфумів і відчуття ледь порушеного робочого порядку.

Двері зачинилися, і кабінет знову наповнився важкою тишею. Олександр, підібравшись ближче до столу, кинув проникливий погляд на Софію.

— Продовжимо? — запитав він, намагаючись звучати відсторонено, але в його голосі вловлювалася залишкова напруга. — Що це за символ?

Софія провела рукою по краю стола, наче збираючись із думками, перш ніж відповісти:

— У моїй родині є стара легенда про "монету на вдачу". Вона передавалася від покоління до покоління, як щось більше, ніж просто історія... — Вона затримала погляд на символі, неначе шукаючи підтвердження своїм словам. — І мені здається, цей знак — саме її відображення.

Її голос звучав тихо, але в кожному слові відчувалася впевненість, наче цей символ був ключем до чогось значно більшого, ніж легенда.

Олександр підняв одну брову, його обличчя враз стало задумливим, але в очах блиснула ледь помітна усмішка скептицизму.

— Монета на вдачу? Це звучить як ще одна родинна казка. Чи, можливо, гарний привід для оповідей біля каміна? — Олександр відкинувся на спинку крісла, на його обличчі грав скептичний вираз.

Він не розумів, як легенда Софії могла мати бодай якесь відношення до його минулого — і до символу, який носила його колишня дружина.

Софія стиснула губи, стримуючи емоції.

— Я теж так думала, але...

Її слова обірвав тривожний спалах: світло лампи замерехтіло, і кімната на мить поринула у химерну напівтемряву. Жовтий відблиск хитнувся на стінах, створюючи ефект розмитих тіней. Раптом із полиці з гуркотом упала книга, здіймаючи хмару пилу. Глухий звук відгукнувся в тиші, змусивши Софію здригнутися. Її пальці мимоволі стиснули край столу.

Олександр кинув погляд у бік полиці, але залишився нерухомим.

— Мабуть, вітер, — пробурмотів він, намагаючись надати голосу байдужості. Проте тривога, що прослизнула в його інтонації, видала справжні емоції.

Його очі залишалися прикутими до книги, що лежала на підлозі. Вона не рухалася, але Олександр відчував: щось у кімнаті змінилося. Повітря стало густішим, ніби наповнилося невидимою напругою.

Софія, затамувавши подих, провела поглядом по кімнаті. Її очі зупинилися на лампі, що продовжувала мерехтіти, ніби борючись із якоюсь невидимою силою. Занепокоєння в її погляді стало майже відчутним.

— Це не просто вітер, — прошепотіла вона, голос звучав тихо, але в ньому було щось майже сакральне.

Олександр нахилився вперед, його погляд сповнився настороженості.

— Що ти намагаєшся сказати?

Софія на мить замовкла, її погляд залишався настороженим і пронизливим.

— Мій дідусь завжди казав, що навіть проста згадка про цю монету змінює щось у повітрі. Він називав це знаком.

Олександр ледве стримався, щоб не зітхнути. Знову її дід. Старий, чия одержимість легендами зруйнувала його розум. Олександр ніяк не міг зрозуміти, як Софія, така розважлива й твереза, могла всерйоз прив’язатися до цих родинних байок.

"Як взагалі пошуки цього манускрипту можуть бути пов’язані з її дідом?" — думка свердлила мозок Олександра. А ще більше бентежив символ. Чому він так нагадував той, який носила його колишня?

Його пальці мимоволі стиснули край столу. Усе це виглядало як частини одного пазла, але зв’язок між ними залишався туманним.

Олександр втупився у символ. Простий на перший погляд, виглядав примітивним, але чим довше він на нього дивився, тим сильніше відчував, що за цією простотою ховається щось глибше й тривожне.

— Розповідай усе з самого початку, — промовив він, різко відриваючи погляд від зображення.

Науковець до мозку кісток, Олександр завжди скептично ставився до містики. За роки досліджень він не раз натрапляв на міфи, легенди й "прокляті" артефакти. Але кожного разу знаходив раціональне пояснення, спростовуючи містичні вигадки. Навіть написав книгу, в якій розвіював популярні історичні міфи.

Проте зараз, дивлячись на символ і відчуваючи незрозумілу напругу, що ніби огортала кімнату, Олександр не міг позбутися думки, що на цей раз все зовсім інакше.

Софія заговорила, наче сповідуючись, її голос був тихим, але в кожному слові вчувалася тривога.

— Ти, мабуть, вважаєш мене божевільною...

Вона коротко поглянула на Олександра, але його нейтральний вираз заохотив її продовжити.

Софія почала розповідь про свого діда Ігоря, видатного науковця, чиє життя разюче змінилося через монету. Вона пояснила, що монета нібито приносила дідові неймовірну вдачу: завдяки їй він піднявся на вершину наукового світу, здобувши репутацію генія. Але одного дня монета зникла.