Глава 1

Дощ монотонно стікав по вузьких вікнах старого університету, залишаючи довгі сліди на запітнілому склі. Лампади у коридорах ледве жевріли, кидаючи тьмяні відблиски на кам'яні стіни. Усе навколо дихало тишею та історією.

Софія Лазарук зупинилася перед дубовими дверима з табличкою: "Професор Олександр Тимофійович Верещук. Кафедра історії". Її погляд затримався на вигравіруваних літерах, а сама вона завмерла, ніби намагаючись зібратися з думками.

— Вам чимось допомогти? — озвався голос збоку.

Софія здригнулася, не одразу помітивши молоду дівчину за столом біля дверей. Її напруженість була настільки великою, що вона зовсім не звернула уваги на секретарку.

— Олександр Тимофійович на місці? — спитала Софія, намагаючись, щоб голос звучав спокійно.

— Так, він у себе, — відповіла Анна, уважно оглядаючи відвідувачку своїми яскравими блакитними очима.

— Дякую, — кивнула Софія.

Вона мимоволі торкнулася срібного кулона на шиї, відчуваючи заспокійливий холод металу. Глибокий вдих допоміг їй трохи приборкати хвилювання.

Піднявши руку, Софія тихо постукала у двері. Ледь чутний звук злився із шепотом дощу за вікнами.

— Заходьте, — озвався низький голос.

Олександр повільно підняв голову. Його коротке, трохи розтріпане волосся зі срібними пасмами стирчало, ніби він провів за книгами цілу ніч. На переніссі осів легкий шар пилу, додаючи йому вигляду відстороненого вченого.

Темні очі уважно зупинилися на Софії, ковзаючи по її обличчю. У погляді на мить промайнув спогад чи невисловлене питання. "Скільки часу минуло?" — подумав він, але нічого не сказав.

Софія відчула, як цей погляд зачепив щось забуте всередині неї. Її рука машинально торкнулася білявого пасма, яке впало на обличчя, і швидко прибрала його за вухо. Маленький жест видавав хвилювання, яке вона намагалася приховати від нього.

— Софіє, чим можу допомогти? — спокійно спитав він, не ховаючи легкого здивування.

Їхній погляд зустрівся, і в цій миті засяяла тінь минулого. Вона була не лише його колегою, але й жінкою, яка колись заполоняла всі його думки. Софія коротко кивнула, намагаючись не показати хвилювання, яке пробуджував у ній цей голос, знайомий до найменших інтонацій.

Колись вони були більше, ніж просто колегами. Це було ще тоді, коли вона була студенткою, а він — молодим, амбітним викладачем. Їхній роман розвивався у тиші архівів, між сторінками старовинних книг і в мерехтінні тьмяних ламп. Здавалося, їхні стосунки були не менш захопливими й загадковими, ніж історії, які вони разом розшифровували. Але час і обставини зробили своє.

Софія завжди залишалася впевненою у своїх рішеннях, але тепер її присутність у цьому кабінеті викликала дивне поєднання минулої ніжності й сьогоденного напруження. Вона випросталась і сказала майже відсторонено:

— Саш, це, мабуть, звучатиме дивно, але я впевнена, що тільки ти можеш мені допомогти, — її голос ледь тремтів, хоч вона намагалася зберегти спокій.

В очах Олександра промайнув ледь помітний блиск — чи то від професійного зацікавлення, чи від спогадів, які раптом нагадали про себе. Він відкинувся на спинку крісла, не зводячи погляду з її обличчя.

Софія виглядала трохи втомленою після дороги: легка пилюка осіла на її плащі, а волосся злегка розтріпалося. Але, попри це, вона залишалася такою ж вродливою, як і раніше — час лише підкреслив її природну красу.

— Я слухаю, — сказав Олександр, і в його голосі пролунав ледь помітний хрип, що виказував: він пам’ятав більше, ніж хотів би зізнатися.

— Ось… - її рухи були обережними, майже урочистими, коли вона поклала на масивний стіл старовинний пакунок.

Пергаментний згорток, перев’язаний шовковою стрічкою кольору слонової кістки, виглядав так, ніби зберігав у собі віки історії. Витончені складки тканини були потемнілими від часу, а краї пергаменту здавалися настільки крихкими, що могли розсипатися від необережного дотику.

— Я знайшла його на розкопках одного з курганів, — продовжила вона, злегка нахилившись, щоб краще бачити вираз обличчя професора. Її карі очі блищали напруженим очікуванням. — Мені здається, що це більше, ніж просто реліквія.

На мить у кабінеті запанувала тиша. Лише потріскування дощу за вузькими вікнами та легкий шум віддалених кроків у коридорі нагадували, що час усе ще рухається. Напруження в повітрі було майже відчутним, як електричний розряд перед грозою.

Олександр спрямував погляд на згорток, його очі звузилися, набуваючи гостроти, притаманної хижакові, який помітив здобич. Його пальці повільно потягнулися до пергаменту, ніби зачаровані якимось невидимим магнетизмом.

Це була мить, у якій професійний інтерес переміг усе інше. Почуття, спогади, навіть сумніви — усе відійшло на другий план, залишаючи тільки прагнення зрозуміти, дослідити, доторкнутися до таємниці, яка, здавалося, дихала віками.

— Курган, кажеш? — нарешті порушив він тишу, його низький голос віддався лункою вібрацією в затишному просторі кабінету. В очах світився вогонь цікавості, майже небезпечний у своїй силі.

Його пальці обережно торкнулися шовкової стрічки, ніби перевіряючи її реальність. Він не квапився розгортати пакунок, насолоджуючись вагомістю моменту.

— Ти впевнена, що це не просто старий артефакт? — запитав він, повертаючи погляд до Софії. У його голосі вчувалася недовіра, але не скептицизм — радше професійна обачність, що межувала з майже дитячим захопленням.

Софія стиснула губи, намагаючись приховати хвилювання, але її погляд залишався впевненим.

— У цьому згортку є щось особливе, — сказала вона з рішучістю, яка змішувалася зі страхом. — Я не можу це пояснити словами, але коли я тримала його вперше... — вона ненадовго замовкла, ніби шукала правильне формулювання, — ...це було, ніби він дивився на мене.

Олександр підняв одну брову, і його інтерес заграв новими барвами. Але разом із тим, у глибині свідомості ворухнувся спогад: її одержимість археологією. Ця риса захоплювала його спочатку, але з часом перетворилася на прірву між ними. Софія завжди занурювалася в пошуки так глибоко, що для всього іншого, включно з ним, залишалося все менше місця. Саме ця одержимість, зрештою, і зруйнувала їхні стосунки.