Розділ VIII (Карен)

Я не знаю, скільки минуло хвилин від того спалаху. Повільно відкриваючи очі, я переконалась у тому, що я лежала на холодній, сірій землі. Я намагалась піднятись, але це виявилось тяжче, ніж я думала. Ноги підкошувались, жахливе запаморочення і я мовчу про те, що я ледь стримую нудоту. За декілька секунд моїх марних спроб піднятись, я відчула чиюсь руку у мене на лікті. Довелось докласти неймовірних зусиль, щоб повернути голову. То був Деніл. Але вже не зв’язаний. Коли він допоміг мені підвестись, і я стояла на ногах – я змогла роздивитись все навкруги. Моїм очам знадобилось декілька секунд, щоб сфокусуватись та налаштуватись на тьмяне світло в цьому місці. І коли я, нарешті, змогла нормально бачити я отетеріла…

- Що…що це за місце? – я швидко повернула голову до Деніла, від чого перед очима з’явились червоні плями та все довкруги почало крутитись. Та я намагалась не звертати на це уваги.

Деніл, на мій подив, був абсолютно спокійним, але засмученим. Він понурив голову, голосно видихнув та потер очі вільною рукою. А от на моє питання відповіла пані зомбо-привид:

- Ласкаво просимо до Ерґхаліуса.

За нею відкривався краєвид на це потойбічне місце. Все дуже похмуре, сіре, навіть сонце, сховане за туманом, світить сірим кольором. Я помітила, що в радіусі 100 метрів немає ніякої рослинності. Схоже, монстрам кисень не потрібен. У стан заціпеніння мене ввів замок, який розташовувався в декількох метрах від нас. Чорно-сірий фасад, прикрашений баштами з конусоподібним дахом аніскілечки не відрізнявся від навколишнього середовища.  Я наче дивлюсь фільм про Графа Дракулу. Тільки мені не подобається, що усе це не фільм, а реальність…

***

Монстри рушили в напрямку замку і у мене не залишалось іншого вибору, окрім як йти за ними. Раз у раз я поглядувала на Деніла. Його вираз обличчя не змінився. Він все ще тримав мене під руку, бо мої ноги мене зрадили. Йшовши за монстрами я обдумувала події останньої години. Все це було максимально дивно: ми з ним знайомі всього кілька місяців, а зараз він став єдиною людиною, котрій я можу довіритись.
Підійшовши ближче до споруди, котру бачили 5 хвилин тому(власне, це єдина споруда в радіусі кілометру тут), жінка-привид підняла руку навпроти кам′яної стіни і через кілька секунд каміння з стіни почалось розходитись по бокам утворюючи прохід. Від цього видовища у мене відвисла щелепа. Схоже, магічні трюки ще не закінчуються. Увійшовши в новостворений прохід очам відкрилося місто; атмосфера не змінювалась - усе було таке ж похмуре й сіре, як за воротами.
Ми все ще йшли за цією монстро-парою нічого не розуміючи…куди й навіщо нас ведуть? На вулиці жодної душі. Я розглядала будиночки, кольори яких варіювались між відтінками сірого та бордового. Ще через 10 хвилин ходьби, по цій потрісканій землі, коли я вже втратила надію, що тут взагалі є населення, до нас долинув гамір. Вийшовши на пагорб, погляду відкрився замок. Одноповерховий, чорний замок у готичному стилі, з безліччю башт і купою вікон з вітражами; вхідні двері, зроблені наче для гіганта, знаходились під аркою. Загалом, цей замок геть не відрізнявся від решти будівель в місті(у людей тут немає фантазії – все однотипне), хіба що, був на кілька сотен-тисяч дорожчий. Але цікаво розглядати було не замок, а те, що творилось біля нього… купа різних монстрів перегородили шлях до замку і радісно кричали та піднімали руки догори. Коли жіночка, яка викрала мене з Денілом, підійшла ближче до натовпу – він розійшовся по обидві сторони проходу і мовчки розглядували нас. «Ця жіночка з чоловіком – тут королівська пара, чи що?» - подумала я.
Судячи з їхніх зацікавлених облич, вони не дуже часто крадуть людей – не знаю, повинно це радувати чи насторожувати…Розглядати цих створінь – неймовірно цікаво і моторошно водночас. Усі вони неповторні, усі мають свої риси обличчя й тіла. Я крутила головою помічаючи усі можливі види монстрів: дияволи, вампіри, скелети, привиди, гноми, гобліни, феї, зомбі і ще багато створінь. Ще я зловила поглядом декількох монстрів, які були схрещенням двох різних типів. Повернувши голову до Деніла, я побачила, що він кивнув комусь у натовпі з сумною посмішкою, але я не встигла помітити кому.
Я була настільки замислена на оточенні, що геть не помітила сход до замку. Монстро-пара піднялась угору на кілька сходинок і я вже хотіла підніматись за ними, але Деніл мене зупинив. Секунд десять я дивилась на нього спантеличено, а потім подивилась угору на привида, яка розкинула руки в сторони і промовила:

- Любі жителі Ерґхаліуса! Ми вам обіцяли і стримали обіцянку! Але сьогодні був наш щасливий день і ми не тільки повернули принца у рідний край, а ще й знайшли ключ від прокляття! – в цей момент вона опустила голову на мене й вишкірилась, а весь натовп радісно вигукував різні звуки.

Який принц, який ключ, яке прокляття…хоч хтось в цьому світі може адекватно розмовляти, а не оцими загадками. Я нахмурюю брови, намагаючись усвідомити всі події, в голові досі паморочиться. Раптом Деніл починає повільно йти вперед до входу, а так як, він тримає мене під руку, то я рушаю теж. Спантеличено дивлюсь на нього, чому він вирішив йти, адже нас не кликали. Натовп й далі свистить, доки ми заходимо всередину. Неймовірно величезний коридор відкривається перед нами, з великими колонами та безліччю кімнат. Тінь з вікон падає на мармурову чорну плитку, надаючи цій споруді ще більшої містичності. Піднявши голову я побачила величезну люстру з камінням та свічками, вона висіла неймовірно високо. Навіть занадто високо…

Повз нас пройшов чоловік з козлиними рогами, замість ніг у нього були козлині копита. Він посміхнувшись, поважливо кивнув мені та рушив далі. Я намагалась очима знайти монстро-пару, але вони вже зникли. Не здивуюсь, якщо вони пішли знову красти людей або ще щось гірше. З моїх думок мене вирвала якась жінка. Літня жінка – вона мала сильні пошарпані руки, велике тіло, чорне волосся, яке було зібране в нижній пучок. Позаду неї виглядали тендітні крильця, вони були майже прозорими але переливались кольорами, коли на них потрапляло світло. Вона присіла в реверансі, і я помітила боковим зором, що Деніл вклонився теж.