Розділ VII (Карен)

На годиннику 18:25. На вулиці вже сутеніло, тож було набагато атмосферніше. Вирізані гарбузи, виявляється, світились. Також, запалили звичайні свічки та свічки в канделябрах. Але особливого ефекту надав повний місяць – який, через вікно, заливав залу жовтим кольором. Ця картина дійсно була неймовірна. Всі діставали телефони, щоб сфотографувати. Всі зірки зійшлись і бал прибрав нових кольорів.

А зараз ми всі ставали парами на середину залу для фінального танцю. Після якого, ми мали б потихеньку збиратись додому. Це мав бути повільний танець, про який нас не попереджали. Тож, всі нервувались. Всі, окрім Деніла. Він мав страшенно спокійний вираз обличчя. На відміну від мене. Не скажу, що я була дуже вправною в танцях. Мої навички закінчувались на танцях вдома, перед дзеркалом. Хоча декілька років я ходила на бальні танці. Тож, сподіваюсь, ноги пам’ятають.  

Заграла музика. Деніл зробив перший крок на мене. Він дивився мені прямо в очі і це збивало мене ще більше. Я відступила лівою ногою але я не мала жодного уявлення, що потрібно було робити далі. І Деніл, здається, це помітив. Він нахилився до мого вуха і сказав:

- Розслабся. Відчуй ритм і рухайся в такт. Я поведу. – я відчула, а через секунду і побачила його усмішку.

Ця чарівна усмішка мене заворожила, тож я розслабилась. Зробила глибокий вдих і видих. Поклала одну руку на плече партнерові, а другу вклала йому в долоню і довірилась.

Ми кружляли по залу декілька хвилин і я так хотіла, щоб вони не закінчувались, щоб музика грала далі і далі. Я хотіла закарбувати цей  момент у пам’яті якнайкраще; аби нас намалювали, як у давні часи, коли не було фотоапаратів. Я б повісила цю картину у себе в кімнаті і поринала б у тей момент час від часу.
Мене витягнув з фантазій голос Деніла:

- Карен… - я повернула до нього голову і подивилась йому у вічі. – я давно хотів тобі сказати…

Але його перервав чийсь крик. Музика зупинилась. Я повернулась подивитись, що трапилось. І тоді я побачила….

В правому куті залу нізвідки з’явилась діра. Вона розширялась темно синім полум’ям. Я нічого не могла второпати. Просто посеред кімнати якась діра. Це наче…наче…

- Портал. – промовила я пошепки. Але Деніл почув. Він повернувся до мене і просто кивнув.

Мої очі збільшились до розмірів кавуна.

- Але це ж неможливо. Це все казки. Можливо, щось було у компоті і це все марево?

Деніл повернувся до мене. Подивився мені в очі, він вагався. Але все-таки в напів-голос сказав:

- Послухай, Карен. Це не марево. Це портал у інший світ. І я не той, ким видавався весь цей час. Будь ласка, послухай мене і тікай звідси!

- Що? – я не розуміла нічого. Який портал? Який інший світ? Ким він там видавався?

- Карен…

Але йому знову не дали закінчити речення. Знову крик. Але вже не тільки учнів. І коли я поглянула на ту темно синю діру, я ледь не зомліла.

- Так, так, так. І що ми тут маємо? – з поталу вийшла якась постать. Напів-прозора, висока, дуже худа жінка, майже одні кістки – у прямому сенсі цього слова. Вона була вдягнута у біле пряме плаття. І зараз вона сканувала усіх присутніх.

За нею вийшов якийсь зелений чоловік. На пів голови нижчий напів-прозорої дами. У нього були великі загострені вуха, які стирчали у різні сторони. Він був пишної форми.

- Ти бачиш його, Ґреґу?

Тепер він теж сканував усіх присутніх. А коли побачив мою однокласницю в костюмі вампіра, пробігся ще раз очима і звернувся до жінки, яка вочевидь була його супутницею:

- Дивись, кохана, ці смертні вдягнуті, як деякі наші родичі.

Вони залились сміхом. Але потім прозора жінка подивилась на мене. Точніше, на Деніла, який затулив мене.

- А ось і він. – сказала вона, вишкірившись.

І за секунду Деніл поплив до них. Його ноги не ворушились, вони просто тягнулись по підлозі. Руки та ноги Деніла були прямі і рівні, як у солдата. Складалось враження, наче він зв'язаний, але єдине чим він міг бути зв'язаний - повітря. Невже це магія? 

Але це не має жодного сенсу. Звідки у Норденбергу магія? Поки мій мозок намагався знайти якесь логічне пояснення цим незрозумілим подіям моє тіло завмерло, наче оніміло. Я не могла поворухнутись через шок та адреналін. Деніл, тим часом, вже був поряд з ними. Судячи з його емоцій - він уже змирився з тим, що він не може подолати магію(ми до цієї теми ще повернемось. Звідки магія взялася в цьому триклятому місті?!). Навіжена леді-привид провела рукою по щоці Деніла і підняла його голову. Вони зустрілись поглядами і вона посміхнулась. Моя щелепа впала від шоку, з її погляду склалось враження, що вони хочуть його зварити в казані і з’їсти на обід. Не відводячи свої скляні очі від Деніла вона звернулась до свого супутника:

- Ходімо, коханий, у нас ще багато роботи.

Вони вже розвернулись, щоб рушити до порталу. Їм лишалось метрів 10 і кров прилинула до мого мозку з розумінням, що я ніколи більше не побачу Деніла. Яка вірогідність, що він виживе після того, як вони його зварять? Впевнена, що дуже маленька! Я оглянулась по залу, аби знайти хоч якусь допомогу. Можливо, хтось викликав поліцію. Не думаю, що поліція б допомогла в даній ситуації, але це краще, ніж нічого. Мої надії були максимально марними. Ніхто не ворушився, дехто сховався позаду, дехто навіть не звертав увагу на монстрів. Я повинна щось зробити. Не могла я просто стояти і дивитись. Тому, повністю проігнорувавши прохання Деніла я крикнула:

- Гей, відпустіть його! – Я не здивуюсь, якщо вони просто це проігнорують і зайдуть у портал. Їм залишилось буквально два кроки, але я хоча б спробувала.

На мій подив, вони зупинились. Поглянули на мене через плече. І за декілька секунд я вже була біля Деніла. Але не зв’язана. Поняття не маю як я опинилась в іншій частині залу. Поки я крутила голову в різні сторони монстри обернулись до мене повністю:

- Вибач, крихітко, що ти сказала? – напів-прозора жінка єхидно посміхаючись запитала у мене, вигнувши брову.