Розділ III (Карен)

Чарлі стояв в коридорі, спершись об стіну, коли я підходила до класу. Він видався мені встривоженим, тому я запитала:

- Все гаразд?

Не те, щоб ми були друзями. Ми взагалі дуже рідко розмовляли. Якщо чесно, він взагалі мені не подобався…але сьогодні він виглядав якимось наляканим.

Він дивився просто себе, щось обмірковуючи і тільки зараз повернув до мене голову і запитав:

- Що?

Я закотила очі і повторила своє запитання. На яке отримала неочікувану відповідь:

- Уяви собі ситуацію…ти заходиш у клас, а там всі думають, що ти зустрічаєшся з кимось з твоїх однокласників…з тим, кого ти ненавидиш усією душею…

- З тобою, чи що? – я усміхнулась, але він нахмурився, - вибач, продовжуй.

- Так от…що б ти зробила: підтвердила брехню, про ваші стосунки, щоб підставити цю людину, чи сказала б, що це не правда, щоб зберегти свій статус?

Яке дивне питання…Я навіть не знаю як на нього відповісти.

- Мені потрібно подумати, -  це і все, що я сказала

- На це немає часу… - почула я у відповідь

Отже, історія про нього…цікаво, хто ж ця людина, яку він ненавидить всією душею. Про це також треба подумати…

- А що я можу зробити з тим, що у тебе немає на це часу?

- Будь ласка, допоможи…

- Вау, не знала, що тобі відомі такі слова. – вишкірилась я

Закотивши очі, він сказав:

- Гаразд, забудь, потрібно було у когось іншого попросити. – він уже розвернувся і хотів зайти у клас, але я потягнула його за рукав та сказала:

- Добре, я тобі допоможу. Але відповідь зможу тобі озвучити після уроків. – і чому я така добра…

Він спохмурнів, але сказав:

- Домовились. Чекатиму тебе після уроків біля школи. – розвернувся і пішов.

- Напевно, я ніколи не зрозумію цього хлопця. – мовила я вголос і потерла руками обличчя.

- Напевно, я теж. – промовив голос позаду мене.

Я хутко розвернулась. Це був Деніл. Він підходив до мене. Цікаво, як давно він тут стоїть і що він чув. Напевно, він бачив у моїх очах подив і нерозуміння, тому посміхаючись сказав:

- Він вчора увесь день дивився на мене так, ніби планував вбивство.

Я посміхнулась:

- Я б з радістю сама його прибила. До зустрічі з ним, я навіть не знала, що існують настільки егоїстичні люди.

Деніл зайшовся сміхом і подивився на мене, все ще усміхаючись. Його білосніжна посмішка, зелені очі та ледь кучеряве каштанове волосся пробудили в мені метелики. Напевно, я почервоніла, адже його посмішка витягнулась, ледь не до вух. Не можна, щоб він подумав, що він мені подобається. Чому я так переймаюсь? Він і так мені не подобається. Та що в ньому такого, взагалі. Ну гарний, ну вдягається красиво, ну милий і веселий. О ні…потрібно терміново подумати про щось інше…о, яка гарна стеля і підлога теж нічогенька.

За кілька секунд, я все ж таки себе опанувала і переконала, що він просто гарний – нічого більше. Аж тут Деніл знову про себе нагадав:

- Чи можу я сьогодні знову біля тебе сісти?

Я поглянула на нього, звісно, я хотіла запитати «чому», але це було б дуже дивно, тому сказала тільки:

- Звісно.

***

Виходячи зі школи я побачила Чарлі, який стояв під деревом, спираючись спиною об стіну школи, переглядаючи щось у телефоні. Протягом дня, я думала над його мега дивним питанням. А потім почула плітки і зрозуміла у чому річ. Виявляється, хтось там підслухав розмову Кайла і Чарлі з приводу Деніла і тепер про це знає вся школа. А люди ж вірять усьому що чують, спробували б хоч задуматись про те, як Чарлі дивиться на Деніла – та він же його ненавидить.  Підходячи до чорноволосого негідника, я ледь не спіткнулась об його рюкзак, який самотньо валявся на асфальті поряд з хлопцем. Тим самим, привернула його увагу. Він вимкнув свій телефон, та поклав його у кишеню.

- Ти чому свої речі розкидуєш? – потрібно ж якось почати цю безглузду розмову.

Він кинув погляд на рюкзак і підсунув його ногою до себе.

- А ти говіркий.

- Ти даси відповідь на моє питання? – як нагло.

- Ну, якщо будеш нормально зі мною розмовляти – то так.

Він відійшов від стіни і підступив на крок до мене. Видно, що він дуже розлючений і ледь стримується…потрібно бути обережнішою.

- Ми, здається, домовлялись. – тепер його вогняний погляд карих, майже чорних очей вдивлявся у мої власні. У мене ледь не підігнулись ноги. Треба сказати йому мою відповідь, та тікати від нього подалі. Я виструнчилась і сказала:

- Моя відповідь: тобі потрібно просто почекати.

Його брови підлетіли та він промовив:

- У якому сенсі «почекати»?

- У прямому. Плітки швидко забуваються та замінюються. Тобі потрібно просто почекати, доки з’явиться якась інша новина, яка затьмарить цю. Або люди отямляться і зрозуміють, що ти ненавидиш Деніла, а він тебе.

- А що мені робити ДО того, як з’явиться така новина?

Боже, ну який він безпорадний, як мала дитина, їй Богу.

- Ось це я вже не знаю. Думай сам, твоє ж діло.

Нахиляючи голову, він видав хрипкий сміх, що був схожий на сміх навіженого, поправив зачіску та подивився мені у вічі. Ось тепер дійсно стало лячно і навіщо я влізла у його проблему. Я ніколи особливо не розмовляла з Чарлі і не знаю на що він здатний, та чи становить він загрозу.

- Дорога Карен, - о ні, це все дуже і дуже погано, варто звідси тікати, але як? – якби я знав, як розв’язати свою проблему, я б не турбував тебе. – єхидна посмішка на один бік.

Це вже все не смішно. Я відступила на крок. Він ступив крок назустріч. Мої очі округлились і я вже уявляла найгірші сценарії: що він буде мені погрожувати і змушуватиме робити пакості Денілу – адже це те, чого він жадає, або ще щось гірше. Його очі палали і дивились мені прямо в душу. Він хотів щось сказати, але голос позаду його перебив. Я молилась, щоб то був хтось з вчителів, або інші наші однокласники. Будь хто, щоб я могла втекти, поки його відволічуть. Але то були не вчителі…