Розділ II (Чарлі)

Здавалося, був звичайний робочий день. Сьогодні було холодно, тому довелося  йти до школи у шапці, не дуже люблю ці головні убори, бо виглядаю в них, як телепузик, але дівчатам подобається. Слухаючи улюблену музику у навушниках, я дібрався школи, де мене вже чекав Кайл. Він пританцьовував, аби зігрітись. Певно, давно стоїть. Виймаючи навушники і скручуючи їх у руці, я сказав:

- Здоров, чуваче. Давно стоїш?

- Чарлі, тебе поки дочекаєшся, - цокаючи зубами протягнув хлопець, – я думав у бурульку перетворюсь.

- Йой, то на тобі справді купка снігу – я посміхаючись провів рукою по голові друга, ніби струшуючи сніг.

Кайл у відповідь подарував посмішку на один бік і махнув рукою до входу у школу. Щойно ми переступили поріг цього пекельного місця, краєм ока я побачив, як дівчата поглядаючи на мене, щось обговорюють. Але я не надав цьому значення. Дарма! Ми підіймались сходами догори і всі, кого ми зустрічали, або сміялись або бачачи нас переглядались вигинаючи одну брову . А один хлопець, котрий йшов нам на зустріч, зойкнув і оглядаючись побіг у зовсім іншому напрямку, присягаюсь, я бачив у його очах – страх! Чому всі так дивно поводяться? Невже щось зі мною не так? Може я забув одягнути штани? Перевірив. Та ні, наче на місці. Повертаю голову до Кайла, аби запитати, може він щось знає, але він читає мої думки і питає першим:

- Що тут, в біса, коїться?

- А ти думаєш я знаю?

- Гей! – я рукою чіпляю якусь руду дівчину, киваю головою і питаю, - що тут за кіпіш?   

Вона просто посміхається і мовчить. Я на грані аби не зірватись, бо це все починає мене дратувати. Тому питаю ще раз:

- Агов? – клацаю пальцями перед її очима – нуль реакції, просто посміхається

З-за спини виглядає Кайл і каже:

- Ти осліпив її своєю красою – він гигоче.

Я повертаю до нього голову і тільки хочу щось сказати, як 8-микласниця мене випереджає:

- Мене він не цікавить, - пауза, - уже.

Я нічого не розумію. Це має мене наштовхнути на висновок, чому всі пліткують за моєю спиною?

- Твоя краса не вічна, друже. – постукуючи мене по плечу, друг все ще гигоче.

На це я лише закотив очі. Я хотів перепитати у дівчини, що це означало,  але рудоволоса просто зникла.

- Ти щось зрозумів? – ми з Кайлом продовжили ходу.

- Так, - він протягує, а я дивуюсь і чекаю його висновку, - термін придатності твоєї вроди закінчився, - хлопець заливається сміхом.

Я штовхаю його в плече. Поки ми сперечались, виявилось, що ми уже біля нашого класу. Боюсь туди заходити. Вся ця історія з перешіптуваннями і косими поглядами, мене не дуже тішить. Раніше ж як було, тільки заходжу до школи, одразу підбігають дівчата до мене і починають розпитувати чи піду я з ними на побачення. А зараз що? Тьху! Але вибору немає, доведеться увійти. Кайл відкриває двері, протягуючи руку уперед каже:

- Після Вас.

Я закотив очі і увійшов до класу. Ситуація не змінилась, всі сміялись, перешіптувались, роздивлялись нас так, ніби ніколи не бачили. Тільки я хотів сісти за своє місце , як тут моя однокласниця запитала у мене:

- Ви давно разом? – вона запитала це напів-тихо, але це притягнуло увагу всіх учнів 10-Б

- Хто? – Я сподівався, що тепер я зрозумію сенс усіх цих балачок за спиною.

- Ви з Денілом, - Це була інша моя однокласниця, здається, її звали Аріна…Я не дуже добре запам’ятовую імена…Дівчата зі школи постійно труться біля мене, я що, повинен пам’ятати всі їхні імена? Це надто складна задачка для мене.

Однокласниця говорила ніби українською, але я не розумів ні слова з її питання. Тому перепитав ще раз:
- Перепрошую?

- Ну…як давно ви, ем…зустрічаєтесь?

Ось цього я точно не очікував.

Кайл зареготав так, що ледь не впав зі стільця. У мене був шок. Я не знав, що сказати, спромігся тільки на:

- Мені потрібно подихати. – і вилетів з класу.