Розділ I

Це почалось у вересні.
Першого вересня усі учні чимчикували до школи. Ранковий туман наганяв сонливість, а легенький вітерець пробігав по вулицям і бульварам. Маленькі школярики з радістю бігли до школи з букетами для вчителів і різнобарвними портфеликами, вони хотіли якнайшвидше вступити у доросле, шкільне життя, побачити майбутніх однокласників і вчителів. Першокласники так поспішали до школи, ледь не падали. Ці незабутні почуття твого першого дзвоника, першої вчительки і першого відчуття коли дивишся на однокласників…Так і починається – доросле життя!

Того самого не можна було сказати про старшокласників. Вони ледве волочили ноги по землі і проклинали тей клятий вересень. Їм хотілось канікул, вечірок, і аж ніяк не хотілось сидіти за партами і слухати нудні лекції вчителів…але робити було нічого, адже літо не може тривати вічно, тому доведеться взяти свої сили в кулак і здобувати знання.
У класі 10-Б стояв гомін. Старшокласники бурхливо пліткували і жалілись один одному наскільки швидко пролетіли літні канікули. Їхні плітки перервав стукіт підборів якоїсь білявої жіночки середнього віку, яка заходила  у клас. Це була Єлизавета Мітчелл - улюблений класний керівник 10-Б і по сумісництву вчитель мови і літератури.
- Любі діти! Сьогодні, ви стали на рік старші, – пані Єлизавета почала цю нескінченну пісню, яку «співає» кожен вчитель першого вересня, - тепер ви вже у 10-му класі…багато хто пішов від нас у цьому році, але…!
Ось воно, це кляте «АЛЕ», та ще й з такою паузою, воно лякало весь 10-Б та і всі інші класи, вчительська пауза і фраза: «але, є одне але» змушували нервувати навіть самих стресостійких. Але це повідомлення підліткам точно сподобається…а може і ні…
- Діти, в цьому році...
Знову ця пауза, - думали старшокласники
-…В цьому році до нас приєднається…- знову тягнула паузу вчителька літератури, - новенький!
Весь клас підняв голови від шоку і дивився на Єлизавету. Дівчата як почули цю новину, враз почали малювати у себе в голові цього красунчика і придумувати фрази для справлення гарного, першого враження. А хлопці…а що хлопці? Їм як завжди байдуже. Єдине на, що вони сподіваються, це:
- Головне, щоб був нормальним хлопцем і не жалівся вчителям. – шептав Кайл, своєму другу – Чарлі.

Чарлі на це тільки кивнув головою і перевів свій погляд на вчительку в очікуванні конкурента на дівочі серця. Справа у тім, що Чарлі – один з найпопулярніших хлопців школи. За чорноволосим, карооким красенем бігало чимало дівчат, але свого кохання він так і не знайшов. Хоч і був зовні егоїстичним пнем, усередині таївся пухнастий кролик, якому конче було потрібне кохання. А що казати про Кайла, то це абсолютна протилежність Чарлі – синьоокий блондин, не мав такої сильної популярності між дівчатами, не тому що був не гарний, ні – він просто не хотів, щоб з ним зустрічались тільки через його популярність, дівчата, збагнувши це - перестали бігати за блондином. Кайл – дуже душевна людина, він вірив, що колись настане момент коли і до нього у серце постукає кохання. Тому на відміну від Чарлі, який, здається, мав зіркову хворобу, Кайл не женеться за популярністю. І все таки, ці хлопці найкращі друзі, вони не наче інь і янь, як ззовні, так і всередині.

Двері відчинились…всі завмерли в очікуванні…
До класу ступив незнайомець. Чорні туфлі. Темно-сині брюки. Біла сорочка. І завершував образ темно-синій піджак. Дівчата вже нічого і нікого не чули, їхній погляд був направлений тільки на нього. Незнайомець провів рукою по гарному каштановому волоссю. Обвів клас зеленими очима і промовив:
- Привіт всім, я Деніл і я радий бути частиною вашого колективу. – посміхаючись, красень, продовжував збивати з пантелику дівчат.
Чарлі побачив реакцію дівчат на новенького, розгнівався на стільки, що поламав ручку, яка була у нього в руках. Кайл подивився на сусіда з шоком у очах і запитав:
- У тебе все до…- хотів був продовжити блондин, але він кинув око на переламану на дві частини ручку, і у нього, тепер, поставало зовсім інше питання: - ЦЕ ЩО, МОЯ РУЧКА?! – агресивно запитав у друга Кайл, забираючи назад залишки від ручки, - ох, серйозно?! Тільки купив вчора…- ображено промовив хлопець.
Кайл не отримав відповіді, адже Чарлі був занадто зайнятий ненавидінням Деніла. Блакитноокий почав не на жарт обурюватись на друга…спочатку ручка, тепер не звертає на нього уваги. Кайл почав махати рукою перед очима Чарлі. Брюнет нарешті повернувся до однокласника. Його очі палали. Він був готовий, мало не вбити новенького, просто за те, що він привернув увагу дівчат. Він ледве стримував себе, щоб не зірватись на другові.
- Що? – агресивним тоном запитав Чарлі.
- Та так, нічого, – відповів Кайл, махаючи ручкою перед носом у Чарлі.
- То чого махаєш руками, як скажений, якщо нічого? – не розуміючи сарказму, сказав брюнет.
- Я скажений?! Я хоча б ручки людям не ламаю! – відповів блондин, знову махаючи обломками ручки перед очима Чарлі.
- Та забери ти це сміття від мене! – промовивши це, Чарлі видер уламки з рук Кайла і жбурнув на підлогу.

- Хлопці, коли ви вже наговоритесь? – почала дратуватись пані Єлизавета.
Чарлі перевів свій вогненний погляд на вчительку. Кайл все ще був в шоці, але вирішив не грати на нервах у вчительки і розібратись зі всім на перерві.
Тим часом Деніл розглядував однокласників, клас, він сподівався, що все буде мирно і ніхто не буде з нього глузувати, але…щойно його погляд зустрівся з Чарлі…Деніл зрозумів, що мирно не буде…У Чарлі в очах було написано: «Тільки спробуй зайняти моє місце!». Цей погляд насторожив новенького.
Невже він в курсі? Та ні. Ніхто не знає. І він теж не знає. – сперечався сам з собою, подумки, Деніл. Новенький почав не на жарт хвилюватись. Але його зоровий контакт з Чарлі, перервала пані Мітчелл:
- Деніл, присядь на вільне місце…- вчителька  почала очима шукати вільне місце, - ось біля Карен є вільне місце. Карен, підніми руку.