4

Повернувшись до замку Крейг був похмурим, наче небо перед осінньою грозою. Мешканці замку принишкли й воліли не показуватися зайвий раз.

— Покличте Аластера! — гримнув щойно з’явився в замку та попрямував до невеликої зали, де зазвичай обговорював справи чи приймав гостей.

Чекаючи приходу Аластера він походжав залою. Поклавши руки на стегна він сипав тихі прокляття на таємничого винуватця пожежі. У грудях лерда вирував буревій емоцій він злився через те що сталося хоч і розумів що цим справі не зарадиш.

— Лерде, — Аластер примчав доволі швидко й відразу вловив кепський настрій Крейга. Тож вирішив почати першим, — Я чув про те, що сталося…

— Чув, — перебив його Крейг, — А мав би попередити.

— Так ти ж сам сказав, що врожай майже зібрано й можна забирати охорону, — відповів Аластер за що був нагороджений невдоволеним поглядом лерда.

— Сказав. Але ж це не означало, що охорони не має бути взагалі, — нахмуривши брови Крейг заледве стримувався аби не виплеснути увесь гнів на начальника охорони. Зрештою, Аластер мав слушність. Він і справді говорив про те, що охорона не така вже й потрібна, — Я послав двох воїнів аби дізнались все. Щойно повернуться — мені все розповісти. І, головне, не допустити повтору!

Аластер кивнув головою й вийшов з зали. Перш за все розпорядився аби воїни об’їхали поля й надалі оглядали та озороняли їх. Ті скривились, але діватись було нікуди. Звісно, для них було куди цікавіше займатись тренуванням чи дружнім спарингом. 

Після того як Аластер пішов, Крейг ще якийсь час походжав залою аби втамувати гнів. І, коли це вдалося хоч трохи, вийшов та попрямував перевірити як просувається інша робота. Часу до зими лишалося все менше. Тож усі працювали для того, щоб встигнути підготуватися до зими належним чином.

Крейг посміхнувся помітивши як найменші діти бігають наздоганяючи пожовтіле листя. В повітрі все ще витав аромат паленого мимоволі нагадуючи про пожежу на полі. Здаля чувся стукіт молотків — це чоловіки лагодили дах сараю куди вже за кілька днів мали починати зганяти перших овець. Часу до зими лишалось все менше. А роботи було достатньо.

Лерд вже хотів піти перевірити як у них ідуть справи, як його окликнули.

— Лерде!

Крейг обернувся й побачив вершника, що щойно в’їхав у двір. Спершу Крейг сподівався, що це повернулись воїни, яких він послав знайти винуватця пожежі. Та це були не вони.

— Ми здійснювали об’їзд на півночі. Й натрапили на уламки воза… і поранену жінку.

Крейг насупився. Чомусь пригадались слова воїнів про те, що циганський табір рушив в дорогу без Селії. Чи могла це бути вона?

— Де вона зараз? — запитав заледве стримуючись аби не почати розпитувати про зовнішній вигляд знайди.

— У сторожці біля річки.

Не гаючи часу, Крейг наказав осідлати коня й вирушив туди сам. Волів особисто переконатися хто ця жінка й чи справді вона потребує допомоги.

Коли вони дісталися до сторожки, то інший вартовий вже перев’язав рану незнайомці. Однак кров просочилась крізь саморобну пов’язку. про це свідчила невелика бура пляма на тканині. Дівчина лежала, бліда, з розпущеним волоссям кольору міді. Рожеві вуста були потріскані, очевидно від вітру та спраги. Її обличчя було спокійним, майже ніжним, і лише синці на скроні свідчили про те, що вона пережила аварію. Розглядаючи дівчину Крейг непомітно для себе відмітив певне полегшення через те, що це не Селія.

— Я оглянув її, наскільки міг, — промовив Донел, — воїн, який був поруч з дівчиною, — начебто немає сильних ушкоджень. Та вона досі без свідомості.

— Знайдіть їй місце в замку, — промовив Крейг злегка повагавшись, — І нехай цілителька огляне її. Можливо ти щось пропустив. Щойно оговтається — розпитаємо й допоможемо дібратись місця призначення, — Добре огляньте місцевість. навряд чи дівчина подорожувала сама. Можливо ще хтось потребує допомоги. Або ж пішов за нею.

Залишивши незнайомку на воїнів Крейг вийшов із сторожки. Його дивувало те, що дівчина, та ще й така красива, була тут сама. Тим паче, що він бачив її вперше. А, значить, вона не місцева. Після історії з циганами незнайомці змушували задуматись. Тим паче, що в грудях шкребло незрозуміле відчуття. Розбоїв на його землях не було давним-давно. А що ще могло спіткати цю дівчину — незрозуміло. Тож потрібно було дочекатись коли дівчина отямиться й розповість що ж насправді сталося.

Запригнувши на коня він ще раз озирнувся. Але нікого не було видно. Він поволі проїхався до пошкодженого воза, що нагадував гору уламків, і так само поволі повернувся назад. Здавалося, що він відчуває на собі чийсь пильний погляд. Але нікого не було видно. Хоч як він не вдивлявся в усі боки. Зрештою, вирішивши, що це лиш втома після важкого дня, Крейг скерував коня в сторону замка.