Розділ 20

Асмара танцювала довкола в повітрі, намагаючись привернути увагу служниць, кружляючи над ними, балакаючи й навіть співаючи дитячі пісеньки. Але ніхто її не бачив і не чув.

Відчуття самотності, невизначеності й безвиході поглинало її, і щоб бодай якось опанувати думки та знайти відповіді чи хоча б відволіктися від шокуючої правди й втрати єдиної близької людини, Асмара зазирнула до потаємної кімнати.

Її манило туди.

Там були таємниці… там були відповіді, і, можливо, якщо пощастить, їй удасться знайти рішення, як повернути дух у власне тіло.

Кімната нагадувала велику таємну шафу, де місця було обмаль, а весь простір займали полиці з книжками, написаними від руки. Один почерк вона впізнала — рівний, чоловічий і такий знайомий. Батьків. А інший — звивистий, розмашистий, але дрібний. Незнайомої руки. Проте відчуття було, що писала жінка.

Політавши й почитавши назви книг, Асмара помітила, що їх усіх об’єднувала одна тематика — віщуни.

А на одній із полиць висів портрет молодої жінки, і Асмара її впізнала. Це була її бабуся, про яку мало хто говорив, а донька Лайніра мовчала.

Оверія Галастер.

Можливо, все інше було написано її рукою. Колись мати обмовилася, що бабуся була дослідницею й багато подорожувала, але так занурилася в роботу, що її ж новаторські відкриття її й поглинули.

Що це означало, Асмара тоді не розуміла. Проте зараз… певні здогадки з’явилися. Усе, що відбувалося, нагадувало дівчині великий, складний, розібраний пазл, частинки якого перемішалися, і їй потрібно було правильно їх скласти — лише тоді вона знайде вихід зі складної ситуації.

Асмара літала поміж полиць, читала назви палітурок і подумки зіставляла факти.

Отже, що відомо.

Вона… Це вона залишить на потім.

Отже, на королівських нащадків полюють.

Торрент і Байліс та їхні посіпаки-адепти в момент смерті магів привласнюють їх захисників.

Чисельність їхньої армії невідома.

Генерала Рейвана Елданора, молодшого  брата короля, відправлять до поселення на околиці, яке знищив Торрент, аби послабити варту королівської сім’ї.

На Ліріана буде замах, який відбудеться до Осіннього балу, а на самому балу вже станеться напад на короля.

Адептам в академії загрожує смерть.

А ще не розгаданою залишається загадка...Хто ця «рідна кров»?

Увагу Асмари привернула товстезна книга на невеликому столику, призначеному для підсвічників. Але чомусь його зайняла ця громіздка книга із золотистими написами, які почали рухатися від дотику пальців Асмари. Сторінки зашелестіли, книга піднялася в повітря, вибухнула сяйвом і впала назад на стіл, розгорнувшись на потрібній сторінці.

Наче хтось знав, за якими відповідями Асмара прийде сюди.

Книга повідала Асмарі, що віщуни діляться на три види.

Віщуни минулого — ті, котрі бачать події минулих літ і днів. Вони можуть розповісти те, що було, в деталях і викрити твої таємниці, навіть ті, що сховані глибоко в підсвідомості.

Віщуни теперішнього — ті, що бачать події наперед, але лише за п’ять хвилин до того, як дія відбудеться. Таких людей довго вважали просто удачливими, але це було не так. Вони просто знали, що станеться через п’ять хвилин.

І віщуни майбутнього — ті, що мали найбільшу владу серед усіх, бо знали майбутнє і могли впливати на нього. Вони керували, підлаштовували світ під себе. Вони були далекоглядними — і тому найнебезпечнішими серед усіх.

Об’єднувало їх те, що видіння були спонтанними, але при постійному тренуванні й прийнятті свого дару частота видінь збільшується. Для цього треба медитувати або подумки думати про людину чи подію, зосередитися лише на цьому — і тоді брама видінь відкривається, завіса таємниць падає, і віщун бачить усе необхідне.

І раптом, дочитавши останнє слово на сторінці, Асмара усвідомила, що книга вже не лежить на столику, а в її руках.

Але як?

Раніше, будучи безтілесним духом, вона не могла торкатися речей, і щойно вона злякалася, книга пройшла крізь її прозорі пальці й упала на підлогу.

Асмара намагалася знову і знову підняти книгу, але все було марно: руки ковзали крізь папір, занурюючись у палітурку. Але як? Чому тепер не виходить?

Асмара зависла в повітрі, розмірковуючи. І їй спала шалена думка: треба не думати, як це зробити, а діяти, як зазвичай, наче вона у своєму звичному тілі. Не нервувати, не панікувати й не зациклюватися на дії.

Асмара видихнула, підлетіла до полиці й помітила геть маленьку книжку — радше записник. Заплющила очі й просто слідкувала за своєю уявою. Ось вона торкається бокового шва на щоденнику, бере його, відкриває… і розплющує очі.

Вийшло.

Тепер головне — не втратити контроль і легкість, простоту виконання запланованих дій. Вона зрозуміла: коли перестає думати про те, що неможливо, і просто діє з упевненістю, то усе вдається.

Це відкриття приголомшило її.

Надія, наче паросток із насінини, пробилася назовні… Може, ще не все втрачено, і їй удасться вибратися з цієї пастки та врятувати всіх. Здолати поганців і покарати вбивцю матері…

Втрату мами дівчина ще не пережила, ще не оговталася, проте часу й сил на горювання зараз не було. Треба діяти, аби ніхто більше не став жертвою лихого плану Байліса й Торрента.

Як тільки Асмара впорається, розбереться з усім тоді і попрощається зі своїм болем, наплачеться й нагорюється. А зараз треба зціпити зуби й іти вперед.

Бо надія — лише на неї. Навряд чи хтось іще знає про ці підступні, ганебні плани лиходіїв.

Асмара з обережністю гортала записник. Це виявився перелік віщунів, що загинули в останній битві — у повстанні проти корони.

Батько говорив, що жага влади засліпила віщунів, і вони за це поплатилися.

У списку були й невинні діти віщунів, які в майбутньому могли б опанувати дар і теж стати віщунами, але в них випалили магію, і вони стали пустоцвітами. Тож навряд чи вони тепер загрожують короні. Аби провести ритуал присвоєння захисника, Торрент із Байлісом використовували магію, а пустоцвітам це було недоступно.