Розділ 19

Асмару охопив жах від цих спокійних, моторошних слів.

Десятки… сотні захисників. Це ж скільки життів вони відібрали? А скільки ще планують?

Це треба спинити.

Але як?

Їй треба вижити, аби врятуватися й розповісти.

Донести до короля, до генерала, хоча б до нахаби принца Ліріана.

Та чи повірять їй на слово?

Це вона дізнається потім. Потрібно хоча б спробувати.

А поки — тікати?

Ні. Їй треба спинити хаус, щоб усі дізналися імена загиблих душ. Щоб відправити їх у вічний спокій, необхідно звільнити захисників — адже ці померлі нещасні маги не хотіли, щоб їхні магічні звірі коїли зло.

Асхара не має йому належати. Як і всі інші поневолені захисники.

І судячи з того, як із болем тремтить білка, поглядаючи на служницю, і як Асхара дивиться на матір, — вони б радше прийняли смерть, ніж служіння кату.

Асмара повільно відходила до балкона. Серце гупало так голосно, що, здавалося, його почують. Там була міцна ліана, що оповила стіну — якщо їй пощастить, вона зможе втекти. Спуститися вниз.

— Куди зібралася? — Байліс смикнув Асмару за волосся й різко притягнув назад. Вона вже встигла зробити кроків шість.

Біль спалахнув у шкірі голови, змусив сльози навернутися на очі.

— Обережно. Не чіпай її поки, — холодно мовив інший голос.

— Чому?

— А раптом у неї прокинеться магічний дар? Якщо це станеться, вона, як і всі Веймори, матиме видатного хижака. Прекрасне поповнення до моєї колекції.

— Але ж… дівка все бачила.

— То замкни її в сімейному склепі. Вона або там висохне, або проявить дар. А якщо останнє — це лише додасть нам ваги в майбутній битві.

Асмара дивилася, як сивоволосий незнайомець у масці чаклує. Як магія виривається потоком з його рук і насувається на неї.

Страх заповнив усе тіло, стискаючи груди. Мольба про порятунок рвалася зсередини.

І в ту мить, коли темна магія ще навіть не торкнулася її шкіри, Асмара знепритомніла, впавши біля матері.

Все сталося раптово.

Вона бачила, як її тіло лежить на підлозі, але її безтілесний дух уже витав між Байлісом і незнайомцем.

Що коїться? Що за чортівня?..

Не лише вона нічого не розуміла — ті двоє теж.

— Що це з нею?

— Не знаю. Може, душу небу від страху віддала?

Байліс черевиком штовхнув Асмару. Реакції не було. Тоді незнайомець підійшов і перевірив пульс.

— Ледь відчутний… Схоже на магічну кому. Все ж магія в неї є. А яка — поки загадка… цікава, — лихо всміхнувся він і одним рухом стягнув маску.

І тоді Асмара побачила обличчя того, хто все почав.

Того, хто все вигадав.

Того, хто загрожує не лише королівській сім’ї, а кожному магу на планеті.

Влада п’янка. Спокуслива.
І навряд чи цей лиходій зупиниться.

Асмара підплила ближче — саме так, як привиди у дитячих лячних казках. Помахала рукою перед їхніми обличчями.

Дарма. Вони її не бачили.

Вона навіть спробувала вчепитися йому в ніс, але рука пройшла крізь обличчя. Чоловік лише почухав ніс, ніби відчув легкий свербіж.

— То що тепер робитимемо, Торренте? — тепер, коли Асмара була в «магічній комі», Байліс не боявся назвати ім’я.

Торрент.

Вона запам’ятає це ім’я.

Та як повернутися у власне тіло?

Асмара сотні разів намагалася з’єднатися з ним: кричала, стрибала, благала, проходила крізь нього — все марно.

Торрент — сивоволосий, худорлявий чоловік із нерозгладженими зморшками й величезним шрамом, що тягнувся від лівої щоки до підборіддя, — когось їй нагадував. Але кого саме?  Цей спогад вислизав.

Він викликав захисника — лева.

Разом із Байлісом вони звалили Асмару, мов тушу, на спину звіра й, спустившись на нульовий поверх, через звивисті тунелі вийшли до парку, до сімейного склепу. Там її скинули, наче непотріб, і замкнули.

Увесь цей час Асмара намагалася їх зупинити, та в безтілесній формі була безсилою.

Найбільше її жахало залишитися тут. Не побачити більше сонця й неба. Не зірвати завісу змови. Не донести правду. Не помститися за матір.

Тяжкі двері зачинилися. Засув. Ще кілька замків. Ключ провернувся.

Все марно.

Та Асмара все одно поплила в повітрі за чоловіками. Вони повернулися до вітальні, сіли на м'який диван і спокійно, неквапно пили чай та обговорювали плани, аж раптом Байліс все ж наважився на запитання, яке явно не давало йому спокою та перепочинку.

— А якщо вона прокинеться? — в його голосі промайнула тривога. — Якщо вона згадає все?

Торрент повільно обернувся, демонструючи свій шрам.

— Якщо прокинеться — то вже з магією, — спокійно мовив він. — Як і всі. Але слабкою. Розгубленою. Вона не зможе ні втекти, ні нашкодити.

— А якщо сила виявиться надто великою?

Торрент усміхнувся кутиком губ.

— Тоді нам пощастило ще більше. Коли з’явиться її магічний звір, ми його заберемо. А дівчину… — він знизав плечима, —вб'ємо.  Захисники потрібні живими. Маги — ні.

Асмара від почутого стиснулася вся, наче від удару.

Вони говорять про неї,  як про річ…

— І все ж, — не вгамовувався Байліс, — ризик залишається. Вона з Вейморів. Якщо хтось дізнається…

— Ніхто не дізнається, — різко перебив Торрент. — Через кілька днів ми пустимо чутки про знищення поселення на околиці. Це стане сенсацією. Генерал Рейван Елданор покине столицю, а разом із ним — основний захист королівської родини.

Асмара завмерла.

Рейван…

— І саме тоді столиця стане вразливою, — продовжив Торрент. — Але до фінального удару ще не час. Владу ми заберемо на імперському  осінньому балу.

— Бал… — повільно повторив Байліс. — Ти впевнений?

— Абсолютно. Там будуть усі. І король, і спадкоємець. Молодшого принца та принцес ми приберемо раніше. Без зайвого шуму.

Асмара відчула, як її охоплює крижаний жах.
Ліріан…

— Але як ми підберемося до принца? — Байліс примружився. — Його захисник…

— Уже  буде не його, — тихо засміявся Торрент. — В академії є мої люди. Я навчив їх, як підчиняти собі  чужих захисників. Вони трохи потренуються на адептах. А потім інсценують убивство принца.