Розділ 18

Асмара прокинулася, не розуміючи, що відбувається довкола. Напруга, стрес, втома й нескінченні думки — усе це геть знесилило її. Дивлячись, як за вікном згущуються сутінки, вона усвідомила: проспала не лише обід, а й вечерю.

Чому її ніхто не розбудив?

Тіло, відвикле від такого довгого й солодкого відпочинку, місцями заніміло. Асмара підвелася й хлопком долонь запалила магічні ліхтарі. Стеля її кімнати була всіяна маленькими світильниками у формі зірок. Виглядало це неймовірно гарно. Їх можна було запалювати всі одразу або лише кілька — за бажанням.

Упорядкувавши світло, Асмара присіла в крісло й узяла до рук коробку, яку раніше відсунула. Вона була певна: мамин подарунок їй сподобається. Ба більше — у неї вже з’явилися ідеї, як його використати.

З бардової, святково запакованої коробки вона витягла теплий шарф — яскраво-синього кольору. Саме такого, як той клубок ниток, на який вона нещодавно задивлялася. Асмара обмотала шарф навколо шиї й підійшла до двометрового дзеркала в кутку кімнати.

Поглянула на себе.

На шарф.

На те, як гармонійно він підкреслює її небесно-блакитні очі.

Гарно. Дуже.

Мама знала, чим їй догодити. Надворі вже була осінь, і холод дедалі відчутніший, тож подарунок без діла не лежатиме. І до форми академії пасуватиме ідеально: чорний із яскраво-синім — чудовий мікс.

Асмара кілька разів покрутилася, а тоді знову поглянула в дзеркало.

Спогад майнув, мов блискавка — і влучив просто в серце.

Асмара заклякла, дивлячись в одну точку.

Колір. Синій. Шарф.

І знову перед очима спалахнуло видіння.

Мати в довгій нічній сорочці та в’язаному кардигані виходить на балкон.

Коротка розмова зі служницею. Випита отрута.

І Лайніра падає на підлогу. Нежива. Бліда. Погляд скляніє.

Ось воно… в’язаний кардиган…

Асмара знову подивилася на шарф — і все зрозуміла.

Колір. Той самий.

Отже…

Вона відкинула шарф і кинулася до покоїв Лайніри й Байліса. Бігла, не думаючи, не аналізуючи. Лише одне бажання вело її вперед — встигнути. Побачити. Переконатися, що все гаразд.

Біля самих дверей вона почула раптовий крик служниці.

Серце Асмари глухо бухнуло в п’яти. Рука тремтіла, але вона таки схопилася за ручку й рвучко прочинила двері.

Було запізно.

Мати лежала на підлозі в неприродній позі.

Не озираючись, Асмара підбігла до неї, впала навколішки й, поклавши голову Лайніри собі на коліна, закричала:

— Ні… Ні!

Вона гладили матір по щоках, заправляла пасма волосся за вухо й захлиналася сльозами:

— Мамо, прокинься… прошу…

Потім Асмара закричала ще голосніше, благаючи про допомогу. Десь тут мала бути покоївка. Вона кликала, але ніхто не відповідав.

Де ж вона?..

І тоді Асмара побачила її.

Нещасна жінка застигла навіки в кріслі. Вона теж пішла. І теж не сама — хтось їй «допоміг».

Відчай вирвався з грудей надривним криком.

— Допоможіть! Слуги! Швидко!

Та ніхто не біг на поміч. Асмара підвелася — потрібно було діяти самій. Знайти когось із магів, змусити телепортуватися до сімейного цілителя. Можливо… ще не пізно. Можливо, ще можна вдихнути життя в груди Лайніри — й у цю бідну жінку, що завмерла в жаху.

Пульсу не було.

Але надія — крихітна, майже невидима — ще жевріла.

І щойно Асмара кинулася до виходу, шлях їй перегородили.

Вона відчула небезпеку ще до того, як побачила винуватців.

Байліс, її вітчим, важко крокував уперед. Його кроки глухо лунали в тиші. З кожним новим кроком Асмара відступала, аж доки не вперлася в стіну.

Він тягнув на ланцюгах двох магічних захисників.

І вони були не його.

Асхара — мамина змія — дивилася з болем на Лайніру. Вона смикалася, пручалася, але корилася наказам Байліса. Поруч — білка, захисниця й подруга служниці, тремтіла, скута магією.

— Тихо будь, — гаркнув Байліс. — Завмри й не рухайся, тупа змія, доки не накажу.

Потім звернувся до білки:

— І ти, дрібне створіння, не нароби дурниць. Бо ваш кінець буде таким самим, як у них.

Асмара дивилася, як захисники схиляють голови, підкоряючись.

Її шепіт прозвучав, мов крик у мертвій тиші:

— Але як?.. Асхара — мамина захисниця. Ти не можеш їй наказувати.

— Ще й як можу, — гидко усміхнувся Байліс. — Коли їхні господарі віддавали дух, я привласнив захисників. Прив’язав до себе. Тепер я їхній володар.

Він зареготав.

— І не тільки їх. У мене тепер десяток захисників… і це лише початок.

— Це неможливо…

— Можливо все, моя люба. Треба лише знати секрети й мати потрібні зв’язки.

До кімнати зайшов ще один чоловік. Високий, худий, але в його сухій поставі відчувалася справжня міць. Аура — хижа й моторошна. З першого погляду було ясно: хто тут ініціатор, а хто лише жалюгідний виконавець.

— Не розкривай усіх секретів, Байлісе, — холодно мовив незнайомець. — Інакше я пошкодую, що обрав тебе.

— Т… — почав Байліс, але його обірвали.

— Тсс. Без імен.

— Зрозумів. Але що з того, що дівчисько дізнається правду? Вона все одно звідси живою не вийде. Як і ті дві.

Він говорив про Лайніру й служницю з презирством і гидотою. Про жінку, яка впустила негідника у своє серце, дала йому дім і шанс на краще життя.

Ось така віддяка.

Асмара перестала тремтіти. Лють затопила розум, витіснивши страх. Вона зробила крок уперед і плюнула Байлісові в обличчя.

— Непотріб. Шмат лайна. Ти не заслуговував її любові.

Слова били, мов батіг. Але правда має сенс лише для тих, у кого є совість. У Байліса її не було ніколи.

Гучний ляпас обпалив Асмарину щоку. Було боляче, але вона встояла.

— Це все, на що ти здатен? — зневажливо мовила вона. — Ти жалюгідний. Мені тебе шкода.

— Мене шкода? — засміявся Байліс. — Після смерті твоєї матері й тебе я стану найбагатшим у місті. А король… — він кинув погляд на чоловіка в масці, — королем йому лишилося бути недовго. Він стане володарем. А я — його головним радником.