Розділ 17

Суботнього ранку Асмара, щойно розплющивши очі, хутко зібралася й, не прощаючись ні з ким із друзів, вибігла з академії в пошуках вільної карети.

Зазвичай кучери знали, що на вихідних більшість студентів повертається додому, тож у надії на заробіток вишикувалися нескінченним рядом біля академії, очікуючи адептів.

Асмара, схопивши сумку з кількома книжками, підбігла до першої-ліпшої карети. Вона відчинила дверцята — і завмерла. Навпроти стояла Лейстер Раєр, яка водночас із Асмарою відчинила дверцята, але з іншого боку.

Кілька митей вони напружено дивилися одна на одну, випробовуючи поглядами. Хто ж відступить першим? Та Лейстер швидко набридло свердлити Асмару очима — її погрозливий погляд не справив жодного враження.

— Я була першою, — заявила Лейстер, відпускаючи дверцята й упираючи руки в боки.

…І це стало її фатальною помилкою.

Асмара миттєво заскочила до карети, грюкнула дверцятами просто перед ошелешеною Лейстер і крикнула кучеру:

— Їдь негайно! Заплачу подвійну ціну!

Чоловік не зволікав — ляснув батогом, і коні рвонули вперед так стрімко, що Раєр лишилася далеко позаду, ковтаючи хмару пилу, здійнятого копитами прудких тварин.

Асмара відкинулася на м’яке сидіння й заплющила очі. Вона чудово розуміла: цей нахабний вчинок Лейстер не пробачить. Та обов’язково вигадає спосіб дошкулити їй. Можливо, не власноруч — але знайде, як віддячити за приниження й бруд на обличчі.

Утім, усе це здавалося дрібницею порівняно з тим, що серце Асмари стискала тривога. Як би вона не переконувала себе, що те видіння було лише ілюзією, несправжнім маревом, усе одно зірвалася додому, аби переконатися що з мамою все гаразд.

Вона сиділа із заплющеними очима, рахуючи хвилини до прибуття в родинний маєток. Колись Асмара любила це місце, але з появою Байліса дім утратив свою ідентичність. Бо дім — це там, де вона, тато й мама були щасливі. А потім тата не стало, і в оселі оселилася неприродна тиша.

Батько Асмари був ще тим жартівником і вигадником — але лише зі своїми дівчатками. Лайніра довго не могла оговтатися після смерті славетного генерала. Та згодом, після багатьох років самотності, вона зустріла Байліса. Так, з ним вона не сміялася так щиро, як із Гарольдом, проте знову почала усміхатися й цікавитися чимось, окрім Асмари. Тепер Лайніра доглядала сад, займалася благодійністю й навіть в’язала.

Асмара не заперечувала — вона бачила позитивні зміни й мамину усмішку. Свої ж передчуття й справжнє ставлення до Байліса ретельно приховувала.

Відверто кажучи, він їй не подобався. І хоч об’єктивної причини не було, кривити душею Асмара не могла. Вона була з ним привітною, та здебільшого намагалася уникати.

Лайніра цього не помічала. А якщо й помічала — вважала, що донька відчуває соціальний тиск через відсутність магічного дару. Інколи їй навіть здавалося, що Асмара от-от зірветься в депресію, тож вона постійно навантажувала дочку справами, аби тій не залишалося часу на похмурі думки. До того ж Лайніра до останнього вірила: сильні емоції й стрес можуть пробудити магію.

Карета зупинилася, чекаючи, поки відчинять ворота, щоб заїхати просто до дверей садиби, минаючи величезний приватний парк і сад.

Асмара не стала чекати. Вона вискочила з карети, ледь не впавши, але не звернула уваги на забите коліно й побігла до кованих воріт. Чекати, поки слуги відкриватимуть, перевірятимуть, хто і з якою метою прибув, вона не збиралася. Асмара не хотіла втратити жодної хвилини.

— Гей! — гукнув кучер, кинувшись за нею. — А оплата?

Асмара спинилася, ляснула себе по лобі й, порившись у кишені, спритно жбурнула кучеру мішечок із золотом. Той не встиг упіймати — монети розсипалися по землі. Чоловік миттю забув про дівчину й заходився навкарачки збирати золото.

Асмара не стала чекати. Вона знала — там більше ніж достатньо.

Ворота відчинилися самі — магічно, налаштовані на господарів. Вони завжди впізнавали Лайніру, Асмару й Байліса. Останній був зі збіднілого дворянського роду, тож не дивно, що оселився в їхньому домі. Хоч як Асмарі це не подобалося, жити тут було значно краще, ніж у його старій халупі, яка без ремонту невдовзі завалилася б.

Іноді Асмара мріяла зазирнути в голову Байліса, аби переконатися що ним керували справжні почуття, а не жалюгідне фінансове становище, коли він почав залицятися до мами.

Вона нічого не мала проти бідніших за себе людей. Асмара звикла до комфорту, але не була пихатою й ніколи не зневажала інших. Та до Байліса відчувала незрозумілу настороженість і відразу — ніби від нього віяло чимось лихим і непривітним.

Утім, жодних доказів у неї не було, тож свої відчуття вона сховала глибоко в душі й не дозволяла їм вириватися назовні.

Асмара майже непомітно пробралася до маєтку. Її помітила лише стара покоївка — та й то краєм ока. І в ту ж мить страх холодною змією поповз тілом.

— Де мама? — не вітаючись, випалила Асмара.

— У себе в кабінеті, — одразу відповіла покоївка, помітивши її тривогу.

Асмара кивнула й кинулася до сходів, але в спину їй долинуло:

— Пані просила нікого не турбувати. Може, зачекаєте до обіду? Він буде в малій залі, там і зустрінетесь.

Асмара навіть не зупинилася.

— Вона буде не проти!

Не постукавши, Асмара влетіла до кабінету — і шоковано завмерла…

Лайніра не очікувала побачити доньку. Те, що Асмара встигла помітити, як мати зсуває картину, закриваючи прохід до таємної кімнати, змусило жінку кисло всміхнутися.

— Не чекала тебе цього вікенду, доню. Гадала, ти вчиниш розважливо й залишишся в академії — для навчання, освоєння нового й налагодження корисних знайомств, — зітхнула Лайніра. Вона підійшла ближче, нахилилася до Асмари й прошепотіла їй на вухо:

— Нікому не кажи про те, що щойно побачила. Це таємниця Вейморів. Байліс не повинен про неї знати.

Асмара кивнула, але язик не втримала:

— Я теж Веймор. І маю право знати, що там, — її погляд зупинився на величезному родинному портреті на повний зріст.