Розділ 16

Поява Родеріка була мов ковток свіжого повітря. Немов сама реальність розвіяла навіяну темряву.
Ось він — балакучий гном. Живий. Справжній. Те, що він тут, — теж дійсність.

Звідки вона це знала?

Бо Асмара, заплакана й постійно схлипуючи, доповзла до Родеріка, вчепилася в нього й почала торкатися та біймати його.

— Геть дівку довели!!

Спантеличений таким напором, Родерік зойкнув і навіть трохи зашарівся. А тоді лагідно зашепотів, гладячи чорняву маківку:

— Ну-ну, дівчино, годі плакати. Ми тут, аби тобі допомогти. Витри сльози та дивись, як робота швидко робиться. Зараз — раз-два, і підемо до мене чай пити. Поділюся смаколиками… але лише цього разу. Наступного — сама смачненького принесеш.

Він грізно пригрозив кривим пальцем.

Асмара переконувала себе, що видіння — це ілюзія, навіяна тією дивною кулею. Може, вона показує найбільші страхи того, хто в неї зазирає. І в цьому справді було зерно сенсу…

Адже найбільше у світі Асмара боялася втратити маму.

Лайніра Веймор була для неї всім. Усією родиною.

Батько загинув у бою. Його батьки теж полягли у сутичці з віщунами. А бабуся по материнській лінії… про неї Асмара майже нічого не знала. Лише те, що вона померла. Серцевий напад.

Це був увесь мізер інформації, яким поділилася Лайніра. Та інколи Асмара помічала недомовленість — якусь різкість, стиснутість. Мати ніколи не любила згадувати Оверію Галастер.

Часом здавалося, що навіть те неохоче зізнання було суцільною брехнею. Спочатку Асмара питала, але через сухі, ледь видушені відповіді з часом перестала. Вона була впевнена лише в одному: існувала якась таємниця — або ж скандал — пов’язаний із бабусею. Саме тому мати не любила про неї говорити.

І бачачи біль Лайніри, Асмара більше не наполягала.

— Ну, ти це… відчепись. Заважаєш чаклувати, — буркнув Родерік, скидаючи з камзола чіпкі руки дівчини.

Він поклав у простягнуті долоні Асмари… живу мишу.

— Пі-пі, — пискнула гризуня й, ворушачи носиком, уважно принюхалася.

Асмара зойкнула й хотіла жбурнути мишу, та нахабний гном миттю її заморозив.

— Гей, тихіше. Бо причепляться пронирливі гобліни-домовики — і тоді дістанеться не тільки тобі, а й мені, — насупився він. — І будь чемнішою з Есмі. Саме вона тебе відшукала й розповіла твоєму другові, як ти тут, бідолашна, страждаєш.

Асмара з цікавістю поглянула на мишу. Усвідомлення прийшло раптово.

Есмі.
Миша-захисниця Лукаса.

Саме їй, Лукасу й гному вона завдячувала порятунком. Якби не вони, Асмара ще, мабуть, місяць батрачила б на старих, злопам’ятних гоблінів-домовиків, які б щодня змушували страждати й працювати до знемоги.

Тож Асмара пообіцяла не кричати й не заважати. Втім, допомога гному була не потрібна. Він, мов маестро, розвів руками — і на його безмовний поклик відгукнулися рукавиці, відра з водою, ганчірки, мітли та пилотяги. Усе працювало злагоджено й невпинно. За п’ятнадцять хвилин кімната сяяла чистотою.

Наостанок рукавиці накинулися на Асмару, щедро вимастивши її сукню та обличчя.

— Для правдоподібності, — пояснив гном, задоволено оглядаючи результат. — Ідеально. Тепер усе залежить від твоєї гри. А нам з Есмі час зникати — чую, як скриплять дошки. То гобліни вже шкребуться кігтистими лапами.

— Швиденько, Есмі!

Миша зіскочила з рук Асмари й миттю видерлася Родерікові на плече. Шурхіт, тупіт і злісне, злорадне шипіння наближалися. Гном клацнув пальцями — і зник.

Асмара залишилася сидіти навколішки, брудна, з широко розкритим ротом.

Цікаво, скільки ж магії треба, щоб так легко користуватися порталами? Вона теж так хотіла…

Насправді Асмара мріяла про багато магічних речей. Але їй бракувало сили. Хоч крихти магії — і вона б трималася за Академію всіма силами. Їй подобалося тут навчатися, попри зневагу й кляті догани. Тут вона нарешті знайшла друзів. Зустріла добрих людей. І не тільки людей.

Чого тільки вартий добряк-гном.

Їй пощастило з друзями. Навіть з такої передряги її витягли…

Після годинного пронизливого крику та злісного шипіння розчарованих гоблінів Асмару зрештою відпустили в кімнату й неохоче зарахували відпрацювання. Ще довго нишпорили, водили пальцями по полицях, заглядали в порожні мішки, шукаючи пил чи таємних помічників. Та нікого не знайшли. Бо в кімнаті були лише вона і довгорукі гобліни-домовики.

Після цього виснажливого дня Асмара припленталася до спільної душової.

Вона марно сподівалася змити спогади про ту кулю. Про ту злу ілюзію. Хотіла змити розпач, біль і сльози. Побути в тиші. Дати тілу розслабитися. Та проблеми липли до неї, мов мухи на мед.

— О, пустоцвіте. Привіт, — на вході до купалень з’явився мокрий принц Ліріан із задоволеною усмішкою.

Асмара подумки застогнала. У неї не було ані сил, ані бажання для словесних двобоїв чи відстоювання кордонів. Вона хотіла лише одного — щоб він зник.

Її очі пекли й були червоні від сліз.

Тож Асмара сказала те, що відчувала. Без докорів сумління.

— Щезни. Розчинися в парі! І бажано — назавжди!

Видіння досі стояло перед очима. Тривога не відпускала. Думки плуталися. Серце стискалося від страху за маму.

Обман це був чи реальність? Майбутня ймовірність чи чиясь зла, майстерно зітканa ілюзія?

На диво, принц не розлютився. Навпаки — в його очах промайнула тривога. За неї.

Він узяв Асмару за підборіддя, обережно повернув її обличчя й заглянув у очі.

— Ти плакала? Що сталося?

Раптом чиясь рука різко збила його долоню.

Лукас стояв поруч — злий, напружений, мов чорна хмара перед зливою.

— Не чіпай її!

— О, то це твій захисник? — принц миттю повернув на обличчя маску снобізму. — Крихітко, ти варта більшого, ніж цей непотріб.

Він боляче штовхнув Лукаса в плече й пішов.

Лукас стиснув кулаки, зуби скрипнули.

— Я йому зараз покажу, який я слабак…

Асмара схопила його за руки.